Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич
шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, – спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна – четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.
Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.
– Стій, батьку! – гукнув він. – Схаменись! Коли що – забуду, що мене спородив: вдарю!
– Уб'ю! – верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.
Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що – син!
У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: – Йване, Максиме, рукам волі не давай!
– Злазь! – гукнув Іван. – Я тобі, обормоту, зараз дам!
– Ех, ви!.. – проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! – нарешті знайшов він.
– Ой! – зайшовся Максим Колиберда. – Ах ти ж…
Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.
Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві – ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току – завжди іменувалися нероздільно соціал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал-демократи похилились на буржуйський бік – годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки – і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так – було кривдно.
Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.
Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до… меншовицької тактики?
В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію в чистому небі і влучив Данилові в брову.
Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальці йому враз заюшила кров.
Кров і вирішила все.
Іван Бриль відчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Він крутнувся на місці і – аж ніяк неждано від його дебелої комплекції – миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечі.
– Яке ти право маєш сина