Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич
та пересуди почались, як завжди, зі спогадів про те, як Іван взяв сома на вісім пудів та як Максимові мелькнула щука на два метри. Ремствували, що за старих часів риби в Дніпрі було видимо-невидимо, а нині і Дніпро не той, та й риба не та. Дехто закидав вже вудку цього року, дехто ставив і ятері та верші, – і перші спостереження були зовсім невтішні: судак зовсім не брався, лящ комизився, а окунь клював тільки миршавий та дрібний.
До рибальського гуртка приєднався й Василь Боженко, хоча, живши аж під Звіринцем, був рибалкою абияким.
При весільному столі він швидко занудьгував, бо по третій чарці вже й не хватило. Тому, побажавши молодим щастя та дрібних діточок, ще й приказавши притому Тосі – «краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти», а Данилові – «бери жінку в самій льолі, аби була до любові», – Боженко поспішив до гурту поважних людей.
Підсів до рибалок і Андрій Іванов, його роль весільного батька фактично вже вичерпалась. До безсловесної риби Іванов був байдужий, але його завжди тягло до людей, коли вони балакали між собою. До революції Іванов таки ніколи й не обідав вдома, на квартирі Дюбина, де стояв, а неодмінно ходив аж на Бессарабку, в чайну Германовського, де кредитувалися до «получки» робітники: тут можна було погуторити вільно, розкидаючи зерна більшовицького протесту, а в закапелку за буфетом переховувалася завжди така-сяка «література» – для того, хто виявить особливий інтерес.
З появи Іванова негайно ж і скористався дядько Оксентій Нечипорук: він знав, що цей керівник більшовиків «Арсеналу» має серед робітників найбільший авторитет.
– От ви мені, товариш главний робочий, – почав Оксентій, встряваючи в розмову про методи риболовецтва, – може, до ладу відповісте, спасибі вам, на самий главний вопрос?
– Давайте, дядьку, – охоче озвався Іванов, – ваш вопрос. Якщо я не відповім, то, може, всі гуртом подужаємо!
– От в Узині, к приміру, на Васильківщині, – зразу й повів Оксентій, – тобто в сусідньому з нами повіті, збунтувалися батраки проти свого пана, поміщиці графині Браницької: домагаються, як от і ви, робочі, щоб робити у полі, як і на заводі, тільки вісім годин…
Повідомлення викликало інтерес. «Політики» присунулися тісніше, і перебіг насторожений гомін.
– Ну, ну? – підбадьорив Оксентія Іванов. – Дуже цікаво! Кажіть, товаришу, далі?
– А в Лосятині, скажімо, теж по сусідству з нами, тільки Гребінківської волості, і теж у графині Браницької, так селянський земельний комітет і зовсім заборонив панському управителеві обсіватися, тобто наклав, як тепер кажуть, на панські землі народний «секвестр», – дядько Оксентій дуже полюбляв вимовляти нові слова, – щоб, значиться, поділити землю поміж селянами-хліборобами…
– Ну, ну? – пересів до Оксентія ближче, запалившися інтересом, і Боженко. – Кажи, кажи, що ж далі було?
– А далі, – зітхнув Оксентій, – нічого й не було. Бо не знали люди, як же його ділити землю: всім нарівно чи, може, бідним – більше, а багатіям – і зовсім не давати нічого?