Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич
там у них – нагадайте – веде провід?
– Голова міського комітету – Юрій П'ятаков. Печерського, найбільшого, – Іванов…
– Кацапи!
– Газету редагує Крейсберг…
– Жид!
– Ще значно відомий керівник більшовицької фракції в Центральному бюрі професійних спілок міста Боженко.
– Боженко – це українське прізвище! Він не може бути більшовиком. Прошу перевірити!
– Гаразд, пане професоре!
– П'ятаков? Який це П'ятаков? – Прізвище П'ятакова було Грушевському наче по знаку. – Чи не з тих П'ятакових, що будують цукроварні в пана Терещенка?
– Перепрошую пана професора! На завтра ся поінформую.
Та Грушевський додаткових інформацій вже не потребував. Він пригадав і сам. П'ятакови ж були майже його сусідами: через квартал від Паньківської на Кузнечній стояли аж два добрячі будинки П'ятакових – ще й з «доходними» флігелями в дворах! Кузнечна, п'ять і Кузнечна, три: Леоніда Тимофійовича і Данила Тимофійовича, братів. Леонід Тимофійович, інженер, – заступник голови київського філіалу «Імператорського російського технічного товариства» – власник першого в Києві автомобіля. А з Данилом Тимофійовичем Грушевському доводилось зустрічатися часто: обидва вони – члени правління київського «Товариства домовласників». Аякже – відомі на весь Київ брати П'ятакови! «Отці города», поважні дідугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонічка, Юрочка і Ванічка. Сашко, тобто Олександр Леонідович – «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонідович – «конституційний демократ»; Ванічка, Іван Леонідович – монархіст; і Юрій Леонідович – соціал-демократ, ще до війни подався на еміграцію, в Японію та Швейцарію либонь. Ху! Та певне ж – це він, соціал-демократ! Був, правда, меншовиком-плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер і в більшовики!..
– Так, так! – скривився Грушевський. – «Хай живуть Ради!» Цікаво, дуже цікаво! Ха-ха! Ви, панно Софіє, можете занотувати… Ні, ні! – спинив він рух секретарки до блокнота. – Занотуйте це до вашого студійного зошита, в лекцію по частині шостій історії України, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що має назву «Ідеї народності, початок демократизму»: ще один аргумент із живим прикладом за те, що класового почуття нема, ідея класовості є ефемерією, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрідріх Енгельс… Прошу. Немає за що…
Галечко нашвидкуруч зробила стенографічний запис академічної вказівки професора.
– Але, якщо пан професор дозволить, – таємниче мовила вона потому, – мушу повідомити, що в комітеті більшовиків не гаразд, і про це знає вже ціле місто!
– Не гаразд? – пожвавішав Грушевський. – А що таке?
– Вони так і не можуть прийти до згоди поміж себе, пане професоре!
– Дуже цікаво! Які ж зараз незгоди?
– Більшовицький центр у Петрограді скликає партійну конференцію, і Ленін вже оголосив тези своєї доповіді для цієї конференції. їх так і прозвано: «Квітневі тези»…
– Ну, ну?
– Ці ленінські тези підтримують