Варан. Марина и Сергей Дяченко
сповнити, із громади потім усе відшкодуємо… Ну ж бо, йди собі. Шкурою за горні відповісте, і ти, і батько… Пішов!
Й уклін отому Лереала… як його там? Цього разу низький уклін, нарочито поштивий. Розчахнуті двері, клуби пари… Варан ледве встиг ухилитися, щоб не дістати копняка.
Це щастя Карпові, що Варан ухилився. Потім, звичайно ж, гірко було б… Але домашню ткану сорочку старості довго відпирати довелося б… від крові з розклепаного носа…
– А ти злий, – сказав горні й знову чхнув. – Очима іскри крешеш… А скриньку візьми.
Варан – що робити – узявся за шкіряну ручку дерев'яного вмістища скарбів. Виявилося, що скринька не така легка, як перше гадалося; насправді вона була важча за обидва мішки з поштою, що мокли тут-таки, під ґанком.
– Куди йдемо? – поцікавився шмаркатий горні.
Та щоб тобі у Шуу в дулі застрягти, мовчки побажав йому Варан. І так само мовчки мотнув головою, указуючи напрям.
Коли Варанові було чотирнадцять років – три сезони тому, він мало не подався із плотогонами.
Вони приходили зазвичай у перший місяць осені, коли будь-який злидень у піддонні такий багатий, як король, коли всім терміново потрібні нові одвірки, нові човни, припаси, смола, деревина. Звичайно їх помічали на видноколі за день до прибуття – в осерді велетенського плоту височіло колесо з людьми, що бігли в ньому, величезні лопаті піднімалися й опускалися, збурюючи воду, але пліт посувався, мов п'яна черепаха, – такий важкий був, багатоярусний, здіймався над водою і глибоко занурювався в воду, і вся страшна його вага була – деревина з далеких країв, біла й жовта, тверда і м'яка, майже не підвладна гниттю, пахуча свіжа деревина.
Якби був у міжсезоння вітер – напевно, ставили б вітрило. Але сезон минув, і з ним уляглися вітри, і легенькі забавки заможних горні – човни з барвистими вітрилами – притулилися десь у печерах верхнього світу… Плотогони рухалися без поспіху і правили ціну поважно, усі були жилаві, з білими й жовтими обличчями, з бородавками-скіпками, наче нашвидкуруч вирізьблені з дерева. Кожен мав за паском кривий кинджал, а дехто – меч або арбалет за спиною: плотогону є що втрачати. Вони ходять по морях верхи на купі грошей – не дивина, що мисливців за плотами набагато більше, аніж лісорубів. Кожен охочий посісти чужий пліт – і повзти черепашачим ходом від острова до острова, поки пліт не розкисне, а гаманець – не розпухне, наче пузир…
Іноді дерево, виставлене на продаж, бувало омите кров'ю. Марновірні не хотіли брати; плотогони ощирялися: не треба. Інший хто візьме. Що тобі та іржа: висхне й осиплеться, в огні згорить – не помітиш, дощем змиє – і не стане її…
А одного разу біля Круглого Ікла став на торговицю величезний пліт із зміненими власниками. Натовп горлорізів, один страшніший за одного, серед них і занепалі горні, і піддонці, і білі, мов лід, чужоземці – страшні на вид, у рубцях. Чистого дерева у в'язанках майже не лишилося – а плотогонів не зосталося нікого, відомо, що вони в полон не здаються. Нічого доброго їм у полоні не буде.
Першого