Покохати відьму. Костянтин Когтянц
ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити зверху вниз своїм кулачищем, – тріснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що він перекинувся на спину, а в спині стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумів піднятися, тільки опершись на палицю, і тут мене Пані схопила за плечі.
– Куди поранений?
Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».
Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.
– Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним, доклала вухо, пальці забігали по тілу.
Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:
– Коней!
Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:
– Він життя тобі врятував!
«Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.
– Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.
– Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.
«Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!» Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.
Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:
– Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.
«Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»
– Як тобі сказати…
«Невже буде калікою?»
– Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.
Що Вона каже?
– А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…
Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.
– Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?
– Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.
Пані хотіла щось сказати, та передумала.
Пані. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у більш вишуканих висловах.
…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…
Пані. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що він – мій наречений, так що зі шкури пнулися заради майбутнього господаря.
…Вино