Покохати відьму. Костянтин Когтянц
кряжа. Міг би й сам збагнути, що за його-то розмірів стріла не дістане до серця. Отож віддихався, перезарядив самостріл, навів на голову, трохи понад очима… А ящір у відповідь заревів тільки! Ось коли я справді злякався! Навіть коли виганяли – і то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стріла – просто в лобі! Найслабше місце, а йому нічого… І годі сподіватися, що ящір кудись піде – я б теж не пішов на його місці.
Взагалі, я ще до того, як спуститися, нагледів валун. Вагою трошки більше, аніж я сам. Думав: буде погоня, до нього бігти й скинути на тих переслідувачів, та коли ящір від першої стріли не впав, забув я про всі свої плани. Отже, треба гадину якось підманути. Зняв я мішечок заплічний, вийняв останній шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човні залишилося чимало. Зняв ту, що на собі, змастив з усіх сторін окостом – для запаху, загорнув у неї камінь – для ваги – та й кинув. Якраз під валун. Коли ж ящір підійшов подивитися, що там таке, звалив брилу…
Років так через п'ять, зовсім в іншій землі, почув я прислів'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так і вийшло. Валун ящера тільки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полізла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змія… Я потім і згадати не міг, як саме я додумався, але – уперся носком лівої ноги в каблук правої і стягнув чобіт, та не до кінця, нога у халяві залишилася (на мені були звичайні чоботи, м'які – бойові, броньовані в човні залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало від того, чи зумію я вгадати напрям…
Все-таки визначив правильно і, коли голова показалася над краєм скелі, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобіт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змія нападає, і схопила чобіт. Я вдарив обіруч сокирою по шиї зміїній. І відразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящір униз покотився. Я сів на камінь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевів погляд убік – на камені залишилися карби, слід. І тільки вже від удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – і то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящір іще конав. Він тріпотів так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.
Та розумію, що казки, тільки ж і те правда, що я гада тричі вбивав за всіма правилами, і… як уві сні: наче щось і робиш, а без пуття. Відмучився зрештою ящір, а в мене ноги тремтіти перестали, спустився вниз і почав потрошити тіло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.
Стріла до серця зовсім трохи не дійшла, в ребрах застрягла. Так що якби я підпустив його ближче… Ба ні, не хочу підпускати таких ближче! Голова не цілком відрубана, на клапті бовтається – отож-то мені й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцільний кістяк!! Навіть того мозку, що у звичайних кістках буває, нема. А де ж тоді? Ну, демони пекла!.. Мозок не в голові, а зовсім навпаки. А я ж таки теж тим самим місцем думаю! Та й у баладі сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стріляти», тільки інші не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще є балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…
«І клинок на