Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко
Що з цього експерименту вийшло, ми знаємо.
Далі Є. Мелетинський пише: «Будь-яка міфологічна модель світу дає нам варіант цього устрою, який уже подолав хаос або має стійкий механізм для його подолання, для гармонійного розв'язання конфліктних ситуацій, такого їх розв'язання, яке не ставить під сумнів дану космічну модель і зміцнює космічний і соціальний порядок. Іншими словами, міфологія так описує світовий порядок, щоб його підтримувати. Пафос упорядкування природного й соціального, перетворення хаосу (ентропії) на космос – основний пафос будь-якої міфології. Найважливішу свою прагматичну функцію… міф здійснює вкупі з ритуалом – своїм практичним дійовим «двійником» (розрядка моя – P. K.).
Замислимося: в чому тут справа? Довженко, як на мене, був одним з небагатьох митців світової міри, яких партія-держава залучила до творчості у справі вироблення «стійкого механізму для подолання хаосу», для такого розв'язання складних суспільних проблем, «яке не ставить під сумнів дану космічну модель і зміцнює космічний і соціальний порядок». «Космос» у контексті минулої доби можна розуміти буквально – патерналістська модель суспільства визначала місце «вчителя, вождя всіх часів і народів» приблизно так, як це записано в «Символі віри»: «…і сидить праворуч з Отцем рівнопоклоняємий і рівнославимий…».
Отже, оминаючи до часу питання щирості й внутрішньої заангажованості, можна сказати, що після поразки УНР і встановлення на Україні влади більшовиків Довженко був підключений спочатку як талановитий художник, а потім як кінематографіст до творення партійно-державного міфу.
Одночасно починає творитися легенда про самого митця. «Я ввійшов у революцію не тими дверима…» «Автобіографія», написана самим кінорежисером, цього питання не прояснює. Нині ситуація прояснилася. Нове суспільство диктувало нові канони, а пам'ять художника залишалась на ґрунті предковічного, живилась міфопоетичними уявленнями того клаптика Чернігівщини, де мальовнича річечка Убедь впадає в Десну. І слухняно загортала трагічні сторінки минулого… Їх мені розкривали люди, які добре знали молодого Сашка Довженка.
Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко розповіла про першу свою зустріч з Довженком 1920 року в колишньому театрі Берганьє. Двадцятишестилітній комісар освіти й культури з'явився на зустріч з творчою інтелігенцією Києва… босоніж. Тут уже яскраво відчувається спрага за образною міфологізацією, новітньою євангелізацією митця – месії від національної культури. А месія, виявляється, нещодавно повернувся з Кам'янця-Подільського, куди відступив із Центральною Радою. 1939 року про це в «Автобіографії» говоритиметься глухо: «Український сепаратистський рух здавався мені тоді найреволюційнішим, найлівішим…»
Лариса Миколаївна Петрицька збагатила мої знання ще цікавішим фактом. У Кам'янці-Подільському опинились тоді й Остап Вишня, Ю. Липа, Сосюра, Петрицький… Цей вибір молодості все життя висів над їхніми