Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко
«А комарів було! – захоплювався спогадами дід. – Дихати нічим, повірите, та здорові, як ведмеді. А тепер хіба се комарі? Так, наче їх і нема зовсім… Або деркачі. То ж було як почнуть тобі деркати вночі, спати не можна, щоб мене Господь покарав. А зараз де-не-де тобі деркне. О, чуєте? Мабуть, вже й на їх перевід приходить… – Справді, два деркачі, що почали перегукуватися в траві над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю».
Від часів Гоголя про Україну так, гадаю, ніхто не писав. І чисто гоголівська метаморфоза: «Погодою у нас на сінокосі щось, казали, років з півтораста завідувала ворона…Наша, фамільна ворона». А гіперболи, візії, сни! Згадайте отой геніальний і водночас страшний опис бійки братів на сінокосі, де «кров лилася з них відрами, казанами». Це ж прямий перегук з віршем «Українське»! І багатьма записами у «Щоденнику». Лише форму було обрано казково-гротескову, тому такий милий happy end: «Ці страшні побоїща закінчувалися десь аж під вечір, проте завжди щасливо. Всі виявилися живі і неушкоджені»… Добрий чаклун Довженко хотів, благав, аби запанувала злагода. Отак фантазійно дитина сприймала родинні колізії. Пізнаючи всесвіт і мікрокосмос родинного гнізда, Сашко обов'язково хотів знати: «А ми хто? Ми хіба не руські?» Спочатку чітке, ясне: «Ні, ми не руські», – а тоді тужливо бринів одвічний довженківський смуток: «…Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось»…
«Одвічна моя полонянка» – Україна, що так трагічно сприймалася Довженком під час війни («Щоденник», «Україна в огні»), в «Зачарованій Десні» постає образом біблійної первісності. А йдеться все про той самий край. Так у чому ж секрет подібної зміни в погляді? Те, що в «Україні в огні» віднаходило історико-філософські констатації, в «Зачарованій Десні» звучало всеосяжним гімном природі, укладові життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Висока філософія «сродності душі» зі світом буколічного осягання, Богом створеного, проникає в пори кожної людини, що здатна наново побачити, наново зустрітися зі своєю землею, яку ми вже не впізнаємо. Розучилися. Нас розучили. Розлучили. Погляд з високості, погляд з вічності надав нового виміру мізерним поняттям, що були усталені в часі написання твору. Під цим оглядом, крізь досвід власних блукань манівцями і сподівань, щирих поривань і затамованих комплексів, честолюбних мрій і погано прихованих ревнощів, заздрощів до можновладних колег, крізь правдиві страждання й пророчо-ясне усвідомлення трагедії України, що гине в полум'ї воєнного лихоліття, крізь пустелю духовної порожнечі, в якій постійно перебував Довженко, він ніс свій хрест з єдиною метою, єдиною надією – допомогти українському народові віднайти духовну опору у власних силах.
Такою фундаментальною опорою стала оспівана, опоетизована Земля його дитинства. З тієї розпуки (що війна, що мир – однаково біда і безліч жертв) митець вийшов на берег материзни духовно оновленим, сильним, дотепним і по-справжньому мудрим. Хресна дорога вивела його