Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко
на «фашистському» письменнику Стефанику!
14/IV[19]42
Бабу розстріляли за те, що вона збирала колоски у полі в неділю.
Заводять у школу (коло класної дошки з дитячими написами) коней.
У клубі-школі церква. Сторож – конюх-піп. «Молітеся, дядьку Левко».
14/IV[19]42
Учора знову писав «Зачаровану Десну» і знову плакав.
Я плакав ранком і, читаючи хлопцям (Малишку, Самченку, Пустовойтову і Воскрекасенку), сміявся і плакав і був од схвильованості розслабленим цілий майже день. Приїхав з армії Микола Дудко…
– Ви знаєте, у нього німці вбили матір, сестру, жінку і дитину. У нього вже є орден.
– Орден? Болячка у нього є. Уже на все життя.
– Правда. Він аж тремтить увесь, коли розказує…
– Так вони захватили його да й розстріляли. А потім і їх ото піймали і постріляли всіх до одного.
– Отак постріляємо одне одного, як продержаться німці з рік. І вже тоді не буде винних, чисто буде, куди не глянь.
Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Нема другої України. Нема.
– Тікаєте, сукині сини?!
Дід перевозив човном через Десну командирів з німецького оточення.
– Багато я вже вас перевіз. Коли б усіх позбирати – можна було б німців побить. Сила людей тікає. (Коло села Лілієнталь.)
Діди-перевізники – це образ епохи. Діди-перевізники через ріки. Харони. Їх багато. Вони сміливі, не бояться смерті і ніби зговорились. Сюди ж оповідання Хоменка. Ненависть і презирство діда не мали границь. «Тікаєте?!» У діда – сини командири.
– Не знаю, чого ви оце тікаєте? Чого ви так цієї смерті боїтесь? Раз уже війна, так її нічого боятися. Вже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди. Ні в танку не заховаєшся, ні в печі не замажешся. Потопив би оце вас.
– Спасибі, діду.
– Іди під три чорти.
Описати, як діда розстріляли за перевіз.
– Стріляйте, не крутіться перед очима. Програли ви війну.
– Чому?
– Не скажу.
Піймали парубка. Він так перелякався, йому так багато задали зразу запитань, він так розгубився, на нього так вороже дивилося багато сердитих очей і так навколо страшно клацала зброя, що в нього опустіла голова і не слухався язик, і він промовляв тільки кінчик запитань.
– Признавайся, сволоч, ти дезертир?
– Дезертир… – белькотів його язик.
– Ти прийшов шпіонить сюди, так?
– Так… – говорив він, як у сні.
Він увесь час хотів плакать і всю силу потратив на те, щоб стримати плач, і не стямився, як його уже розстріляли і пішли далі.
А прибігла мати і все життя буде тепер плакати і до смерті не взнає, за що ж його вбили свої люде.
Описати трибуну. Нашу трибуну робили якісь невідомі майстри з якогось особливого дерева і, видно, закляли, заворожили її. Вона відрізнялася од всіх трибун тим, що на ній ніхто не міг сказати правди. Які вже було смільчаки