Орлі, син Орлика. Тимур Литовченко
братам і сестрам. Це – його родина, за відсутності у справах батька він тут старший, а відтак і найвідповідальніший… Нехай же буде, як є!
Рішучими кроками Григорій повернувся до екіпажа, розбудив кучера, який, зіщулившись від лютого холоду, дрімав на передку, наказав нарешті відвезти його додому. По дорозі надійно сховав листа у шкіряний мішечок, а його повісив під сорочку на груди поруч з малесеньким дерев'яним хрестиком, розтер обличчя, спробував розтягнути губи у щирій посмішці. Коли зрозумів, що на щиру посмішка ну ніяк не скидається – почав повторювати розтирання обличчя й розтягування губ, доки не задовольнився результатом.
Вдома юнака зустріли дуже тепло й напрочуд радісно. Коли ж почули про призначений Карлом пенсіон – тоді матуся й усі чотири сестри ледь не задушили Григорія в обіймах. Ще б пак: це означало, що нужденному існуванню нарешті настане край! Матуся авторитетно зауважила, що неодмінно жертвуватиме десяту частину пенсіону на потребу всієї козацької громади – бо не може такого бути, щоб гетьманській сім'ї усе, а іншим нічого!.. Маленький Яшунька носився будинком, немов навіжений, і радісно верещав. Лише Михайлик повівся більш-менш розважливо, стримано потиснув Григорію руку й мовив, зовсім як дорослий:
– Вітаю, брате! Ти молодець, я тобою пишаюся.
І вже глибокої ночі, коли всі полягали спати, юнак залишився у вітальні сам-один. Тільки тоді ризикнув дістати клятого листа. Востаннє перечитав написане, кинув усі до одного папірці до розпашілого каміна і підгріб коцюбою з глибини добрячу купу жару.
Раптом позаду рипнули мостини.
Озирнувся…
То була матуся.
– Грицю, ти знаєш… – Ганна замовкла, не наважуючись продовжити.
– Знаю, – стомлено буркнув він у відповідь.
– Що саме?..
– Що Семен Півторак місяць тому забрався звідси до Московії. І що всю сім'ю також забрав із собою.
Юнак перевів погляд на камін: присипані жаром, там палали списані облудними словами аркуші. От і добре…
– Звідкіля тобі відомо?
Та Ганна вже наблизилася впритул до сина і побачила через його плече дотліваючого листа.
– Он звідкіля, – Григорій гидливо поморщився, тицьнув коцюбою перед собою, здійнявши тим самим хмарку попелу.
От і все, що лишилося від образливого послання.
От і все…
Звісно – окрім кровоточивої рани в душі!
– Що там було, у листі тому?.. – тільки й запитала мати.
– То вже моє діло, матусю.
– Грицю, як ти!..
– Так, мамо, – моє діло і більш нічиє, – стояв юнак на своєму.
– Але я маю право знати…
– Краще вам того не знати, матусю моя люба, повірте вже мені.
Як раптом!.. Від настільки огидної здогадки коцюба ледь не випала з миттю ослаблих пальців. Григорій міцно стиснув зуби і процідив:
– Невже цей облудник і вам також насмілився наговорити того самого, що й мені понаписував?! Якщо тільки так…
Юнак міцно стиснув коцюбу, немов то була козацька шабля. Але Ганна лише гордовито задерла підборіддя, загадково