Орлі, син Орлика. Тимур Литовченко

      – Вбачаю один-єдиний вихід з цієї ситуації. – І звернувся до ад'ютанта принца Лотаринзького: – Філігше, нумо перекажи кухареві, аби разом з нашим десертом він подав іще дві порції риби.

      Французи так і не встигли нічого второпати, а граф уже коротко махнув рукою у бік столу та урочистим тоном проголосив:

      – Гер Йоганн Вольфганг Гете, фрау Катарино Елізабет Гете! Дозвольте від імені головнокомандувача маршала де Брольї і військового губернатора графа де Тораса де Прованса запросити вас приєднатися до нашого скромного товариства й пообідати з нами?.. Сподіваюся, вам сподобається сьогоднішнє частування, особливо страва моєї батьківщини – судак Орлі, як називають його у Франції.

      Коли де Брольї зрозумів сенс німецької фрази графа де Лазіскі, то не зміг стримати легенької посмішки, по достоїнству оцінивши, наскільки вдалий дипломатичний хід: запрошуючи до столу дочку й онука франкфуртського бургомістра, французи з окупантів перетворювалися на гостинних господарів. Безперечно, де Лазіскі – великий дипломат!

      Хоча де Брольї давно встиг переконатися у цьому, багато років знаючи графа по спільній роботі у таємному кабінеті «Секрет короля», настільки витончений вияв дипломатичності на побутовому рівні все ж таки став для нього несподіванкою. Навіть, можна сказати, своєрідним одкровенням.

      – Що ж, я би із задоволенням з'їв ще одну порцію риби, – погодився він.

      – О-о-о, так-так, судак Орлі – це справжнє диво! М-м-м!.. – підтвердив відомий гурман принц Субіз, причмокнувши і мрійливо замруживши ліве око.

      – Тоді юний Йоганн Вольфганг переконається, що ніякі ми не жабоїди, – завершив його думку граф де Лазіскі, елегантно кланяючись фрау Катарині Елізабет. Водночас принц Лотаринзький жестами наказав ад'ютанту, солдатам та старій служниці вийти геть і попросив:

      – А заразом, шановний графе, повідайте нам, будь ласка, як ви у дитячому віці обороняли від ворогів власну родину.

      – Ви гадаєте, це цікаво?.. – Де Лазіскі сів на місце і з сумнівом подивився на принца.

      – Так-так, авжеж, – підхопив Субіз. – Не надто уявляю, як може дитина…

      – Хоча, знаючи про вас усе те, що я знаю… Повірити у подібне не так уже й важко, – кивнув де Прованс.

      Де Лазіскі на хвилинку заплющив очі й зітхнув:

      – Відверто кажучи, принце, я би теж не уявляв, якби то сталося не зі мною, а з кимось іншим. Але так було, що поробиш…

      – Ми анітрохи не сумніваємося у вашій правдивості, шановний графе, – завірив де Брольї, – і чекаємо на цікаву розповідь.

      – До речі, я розповідатиму німецькою, ви не проти, маршале?

      – Тільки повільно, будь ласка. Інакше я погано розумітиму.

      – Звісно, що так, – кивнув де Лазіскі. – Отже, слухайте…