Помститися iмператору. Тимур Литовченко
Ваша милосте… – юнак ніяково похнюпився. – Я… Я просто не знаю!
– Отакої!..
– Але ж я обрав те, що обрав.
– Але ж це було не вчора й не позавчора?
– Так – ціла вічність вже минула.
– Вічність – по-твоєму, це скільки?
– Якщо чесно… Трохи більше року.
– Рік… – Граф чи то зітхнув зневажливо, чи позіхнув від розчарування. – Отже, рік, по-твоєму – це вічність?
– Але ж, Ваша милосте!..
– Господи, до чого ж молодь нетерпляча! Причому в усі віки!..
– Так, я розумію: адже Ваша милість прожили, мабуть, не одну сотню… а може, й не одну тисячу років! І весь цей час – із давньою незагоєною раною на серці… Що Вашій милості один мій рік!.. Так, так, я розумію…
Пауль закусив губу. Немовби перейнявшись його смутком, принц поспішив мовити втішно:
– Втім, не зважай на останні мої слова, хробачок: старше покоління завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей світ. Коли ти підростеш, змужнієш, а потім посивієш – либонь, згадаєш слова старого Магістра.
– Мабуть, що так, – погодився Пауль, зітхнувши.
– А тепер скажи-но… після вічності очікування довжиною в цілий рік скажи: який ще вихід з вашої безвихідної ситуації міг би ти знайти?
– Не знаю, Ваша милосте, – щиро зізнався юнак.
– Так, нещирості у твоєму голосі не відчувається, – кивнув граф, – і це означає, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своєю безглуздою поведінкою, щирим бажанням зробити кар'єру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихідь і кохану мою Хелену, і мене… – Великий Магістр помовчав, потім закінчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо після його негідного вчинку всі ми, всі троє – і він, і я, і Хелена – змушені були діяти так, як діяли. Змушені були жити… і вмирати також!
Осінь 1708 року від Р. X., неподалік Батурина
Холодний листопадовий вітер так і намагається зірвати лахміття, яке й без того ледь прикриває дівоче тіло. А може, це хваткі руки безсоромних московських солдатів?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?!
За що?!
Мовчить небо, не відповідає, тільки тихесенько огризається далеким громом.
Громом?! Гроза – у листопаді?! Воістину, змішалися пори року, і навіть небо готове впасти на грішну землю, щоб поховати цей божевільний світ…
І її, нещасну, разом зі світом…
А може, це і є відповідь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина літа! І впали б із неба могутні Божі блискавки, і спопелили б її, нещасну, разом з цими клятими катами!!!
– Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!
– А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!
– Попомнят, как супротив нас соваться.
І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.
Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх