Вибрані вірші. Павло Тичина
Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Сюллі-Прюдом, Жозе-Марія де Ередія, Теодор де Банвіль, Леон Дьєркс… А вже на цьому ґрунті Рильський, кажучи словами Зерова, знаходить власний «класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі»…
Натомість для Тичини «класицизм» чужий. Павло Загребельний навіть стверджував, що поет узагалі «не любив холодної неокласики». Але Рильського він любив, бо неокласика Рильського аж ніяк не «холодна», на відміну від неокласики, скажімо, Зерова (згадаймо парадокс Юрія Шереха на сторінках мурівського «Хорса»: «…Зеров був справжнім поетом, поскільки він не був неокласиком; а в міру наближення до реалізації неокласичних ідеалів він справді втрачав ту безпосередність, без мінімуму якої нема і не може бути поезії»). Та в усякому разі, у Тичини більше життєвого «конкрету» (слівце, що зринає в його поезії «Харків. ІІІ»). Занотована в щоденнику настанова Тойнбі, згідно з якою «художник повинен почувати себе поміж людей, немов той Робінзон на пустельному острові або ж як павук, що сам із себе павутину тче…», йому рішуче не подобається. Поезія Тичини міцно закорінена в житті. Взяти хоч би змальовані поетом образи прекрасних жінок: Ліда («Хмурий ранок») – це, звісно ж, його майбутня дружина Лідія Папарук, Анжела («Я ж не винен, що Анжела…») – юна харківська поетка Анжеліка Віта, Бела («І ось він сам уже стоїть…») – донька вірменського поета Ованеса Ованесяна, Рита («Під Великодню ніч») – курбасівська акторка Рита Нещадименко… Навіть тичинівські образи-символи, наприклад, чабан («На майдані…») чи робітник («Розкол поетів»), узяті з життєвого «конкрету». Та й загалом, із бігом часу місце символів і метафор у поезії Тичини все частіше й частіше посідають метонімії – уламки реальності, перетворені фантазією на образи…
Ось такі вони – «український Орфей» і «poeta Maximus», – як я їх бачу.
Що́ обирати із чималого доробку обох митців до не надто великої за обсягом книги? Можливі різні підходи. Але я вирішив подати ті поезії Тичини й Рильського, які люблю найбільше сам. Їхня левова частка припадає на часи Українського ренесансу першої третини ХХ століття, тієї бурхливої і трагічної доби, яка дала світові ціле гроно геніїв… А принцип розташування матеріалу підказав мені Рильський. Коли хтось із його знайомих вигукнув: «Ви – наш найперший поет!», він посміхнувся й додав: «Після Тичини». Може, він пригадав у цю мить тичинівські рядки: «Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній?». Головне ж і справді не це. Головне те, про що Рильський написав десь за рік до того, як його не стало: «Поезія не вмирає»…
ПАВЛО ТИЧИНА
СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…
Не Зевс1, не Пан2, не Голуб-Дух3, —
Лиш Сонячні Кларнети4.
У
Третя Божа іпостась – Бог-Дух – у християнській традиції постає в образі голуба.
Свого часу Володимир Юринець у книзі «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (Харків, 1928) писав про ці рядки таке: «Автор намагається знайти якийсь величний символ для свого космічного відчування, перед ним стоять для вибору великі космічні концепції минулих віків: олімпійська, що персоніфікується в Зевсі, орфічна – в Пані, і гностично-християнська – в ідеї Духа… Він не вибирає жодної з них… Сонячні кларнети – це щось ніби нове, атеїстичне, безбожне, воно нагадує сонячні концепції фейєрбахіанської школи, коли німецькі інтелігенти – ідеологи революційної буржуазії – поривались до історичного діла».