Відрубність Галичини. Іван Франко
«Се не побільшення, – говориться далі, – але сумна, загальнозвісна правда, що в тім часі дідичі та посесори, загрожені в своїм існуванні, зневажувані підданими словом і ділом, висміювані та переслідувані начальником округу (себто Мільбахером), умирали з гризоти, божеволіли або самі собі відбирали життя»12.
Розуміється, не всі пани брали собі так до серця се трагічне положення; вони вислали як стій зашкалення на Мільбахера до губернії, яка обіжником з 22 цвітня 1839 р. скасувала обіжник Мільбахера і признала важність «добровільних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вересні 1839 р. брат цісаря Фердинанда архікнязь Франц Кароль був на Буковині, дідичі жалувалися перед ним на Мільбахера а, осмілені ласкавим послухом у нього, в марті 1840 р. вислали депутацію до цісаря і добилися того, що найвищою постановою з дня 21 падолиста 1840 Мільбахера перенесено до Львова.
Розворушення, викликане тими подіями, довело до селянського бунту, що вибух у Путилові 1843 р. Не бракувало й інших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаємо, прим., що там фермент ішов із того, що село було поділене між двома властителями: половина належала до дідича Ромашкана, а друга – до камери. «Місцева адміністрація, – жалуються 1848 р. дідичі, – остро дивилася на пальці панам, але в камеральних добрах дивилася крізь пальці на всякі надужиття»; се треба розуміти так, що в камеральних добрах селянам було легше, і для того ті, що були підданими приватних осіб, прикріше почували неоднаковість положення й бунтувалися. Особливо путилівський дідич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть підданих своєю жорстокістю та притисками: ся ненависть лунає й досі в піснях і оповіданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту. Селяни жалувалися, що їм забороняють рубати дрова навіть у їх власних лісах, жалувалися на овечу данину, на високі чинші, на данину бриндзою та на те, що пан силує їх до панщини. Особливо за ліс ішла найзавзятіша сварка; се стверджують і досі заховані в пам’яті спомини місцевих старих людей. В Путилові збунтовані селяни допускалися збитків на папських побережниках; по одних оповіданнях обсмолювали їм волосся, по других – полапали їх, поналивали їм гарячої смоли на голови, а руки порозпинали на патики і так їх пригнали з лісу до пана та й кажуть: «Шосьте нам за вовків у ліс прислали? Нам вовків не потрібно». На дідичів напав страх; до Чернівець побігли тривожні вісті про бунт у горах, і тамошній староста вислав комісарів з 900 мужами війська до Путилова. «Але люди, – оповідає старий, звиш 70-літній гуцул Осьвіцинський у Довгополі, – зійшлися перед вояків, більше як 500 люда, і повклякали перед ними. Тоді комісар казав, аби йому видали бунтівників. Вони не хотіли, то він сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: військо поставив по хатах. Вояки різали воли: шкіру лишали, а м’ясо варили й їли». Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякі віктуали.
Сучасна пісня говорить:
Ой ріжуть сірі воли, жовніри ся ділют,
А Джурджован,
Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verhältnisses in der Bukоwina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43—45.