Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук
ходив весь день неприкаяний, згадав про Любимського, давно не був у нього.
Старий мовчки вислухав Маркіяна, потім мовив:
– Я ж вам ще не доказав історії свого життя, Маркіяне. Може, згодиться. Ваш товариш має рацію. Адже той наш переліг орався дуже давно і недоораним залишився, закожушився бур’яном, чи не пора, поки та рілля не стала цілиною або мертвицею, піднімати ще раз скибу. У себе, для себе… Ви подумайте. Я от колись пішов на Україну, а Оґінський, звісно, – до Костюшка…
– Композитор?
– Так, він…
Перед Маркіяном зринула мужня постать Оґінського і тихо відійшла: це ж так природно, що він пішов до Костюшка; Любимський з Капністом теж зникли з-перед очей – куди їм було податися, як не на Україну, де повстали турбаївські селяни; рокотання бетховенської музики покотилося на європейські простори – зостався біля Маркіяна здивачілий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив біля царициних пантофлів, а на старість взявся воскрешати для себе свій край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальної сльози. Розкопував генеалогію свого роду, щоб довести нащадкам, що він не з простих пастухів, його втішали бандурою і піснею кріпаки, і байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра міг замовкнути й забути, хто він, а в історії залишився б тільки звироднілий старець із своїм гербовником.
Хіба не сталося так в Галичині? Хто вони нині – Острозькі, Корибути, Шептицькі – перевертні з русинським родовим коренем? Що за користь з їх генеалогії людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – їхнє це ймення чи ні? Хто з них, родовитих, полегшив їх панщизняну долю, хто взяв їх пісню, казку, леґенду і показав світові – ось живе вітка українського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославлені колись духовні провідці, про що ви дбаєте, опріч того, щоб знайти найвигідніше місце біля габсбурзького корита? Про що дбаєте і ви, отці духовні, крім доходів з хрестин, похоронів і парастасів? Хто підніме голос за вашу паству, яка забула свій родовід?
– Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркіян уголос.
Любимський не здивувався, він знав, про що подумав тепер Шашкевич. Підвівся з крісла – високий і сивий, його поморщене обличчя просвітліло, натхненно спалахнули очі, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, він стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темній тюрмі закінчив писати «Місто Сонця». Любимський взяв Маркіяна за плечі і довго так тримав їх, стискаючи, немов хотів увесь свій досвід, знання, життєвий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.
Врешті заговорив:
– Я записав, Маркіяне, усе своє життя: що думав і пережив… Ось тут воно, – він показав на товстий рукопис, що лежав на столі. – Передам його тобі, давно постановив. Не маю більш кому… Не все ти візьмеш з нього і не треба всього брати – тільки силу, а розпач відкинь, його й так забагато на світі, нині треба бути міцним. Ти почнеш писати свою книгу,