Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко
ступеня закляв від капустянки город площею 2 га. Поле якої площі він може заклясти від сарани, якщо відомо, що енергоємність заклинання від сарани в 1,75 раза більша?
За півгодини після того, як пішов комісар, дзвоник при вхідних дверях видав негучне, здавлене «дзінь-дзінь». Вочевидь, візитер ніяковів через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусіда, і, так і не припустивши нічого, пішов відчиняти.
Гість вломився, відсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивість заповнювати собою будь-яке приміщення, і заповнювати щільно. У першу мить – поки не притерпишся – мені завжди ставало тісно в його присутності.
– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, ніби в погребі, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишені, – навіть заздрю…
За звичним натиском і звичною пихою візитера ховалася ніяковість, та сама, що примусила хрипіти мій лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.
– Мої вітання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаєте випити?
– Пиво є? – уривисто спитав шляхетний Ятер.
І за кілька секунд, опускаючи на стіл спустілий кухоль:
– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.
Я налив йому ще – не розрахував, піна линула через край.
– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вірячи своїм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.
Я мовчав. Гість перехилив другий кухоль, витер піну з жорстких вусів, дихнув мені в обличчя пивним духом:
– О-ох… На світанку. Слугу, що йому відчиняв, я замкнув у підвалі, там будова хитренька, знаєш, можна воду пустити – так труп потім у рові спливає… Чи не спливає – за бажанням.
– Розкисаєш, спадкоємцю, – сказав я співчутливо.
Барон схопився:
– Я?! Таж слуга живісінький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихід був…
Я зітхнув.
Татусь Іла де Ятера, самодур шістдесяти двох років, зникнув безвісти рік і вісім місяців тому. Пустився в подорож із молоденькою нареченою – і пропав; припускалося, смерть від руки невідомих розбійників. За півроку, згідно з законом, спадок і титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер моє пиво.
Утім, якщо старий барон повернувся… пивом таку вість не заллєш. Тут треба міцнішого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негідний син, що дістав спадщину за живого батька.
У найкращому разі мого приятеля чекає віддалений монастир. У найгіршому – труп спливає в рові. Чи не спливає. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навіть ті, хто зроду глухий…
– Сядь, – запросив я.
Барон покірно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кімната переповнена ним наче дріжджами. Тепер полуда спала – посеред вітальні сидів невеликий чоловік у чепурному, та добре пожмаканому вбранні. Навіть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим і ображеним на весь світ.
– Докладніше, – наказав я, усідаючись навпроти.
Барон-самозванець