Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик
дівчина перед дзеркалом, яку розчісує камеристка, на дівчині якась рожева халамида, яка не закриває повні плечі, під стільцем повні ноги і черевики набосоніж на них. Пахло парфумами, кавою – царівна щойно випила каву.
Олексій бачив її обличчя в дзеркалі. Вона бачила там Олексія. Високий, стрункий, широкоплечий, смагляве обличчя, чорні-чорні очі. Такі очі мали б бути жорсткими або й суворими, а були добрі, спокійні, лагідні, уважні, трохи насмішкуваті. Їй чомусь стало так гарно, так затишно, так хотілося дивитися в ті очі, що вона повернула до нього голову. Й він дивився на неї невідривно, хоч і розумів, що це нетактовно. «Дивний колір обличчя, чудові очі, чудова шия й незрівнянна талія, висока, жвава, добре танцює й чудово їздить верхи без страху. Розумна, граційна, кокетна». Так малював її на той час іспанський дипломат де Ліра в листі до свого уряду.
«Сині очі, чорні брови, гарна, вродлива, ваблива», – так змалював її собі Олексій.
Ця мить була особлива. Вони дивилися одне на одного як заворожені.
– То це ти в церкві розігнав усіх голубів? – урешті здобулася на іронію Єлизавета.
Олексій мить помовчав.
– То були ворони.
– Ти співав на всю силу?
– Я ніколи не співаю на всю силу в церкві.
– Чому?
– Свічки погаснуть. Беру на дві октави нижче.
– Це правда? Ану візьми на всю силу.
– Отут?
– Отут.
– Звольте, ваша високосте, – так шепнув йому іменувати її камердинер, впускаючи до кімнати.
– «Благодарю Бога прі всяком вспомі-і-на-а-ні-і-і-ї».
Свічки на семисвічнику замиготіли й разом погасли. Й погасла ще одна свічка, яка стояла перед дзеркалом на столі.
Єлизавета заплескала в долоні.
– А тепер на гласах.
– «Кто ти, чєловєк, что споріш с Бо-о-гом».
– Ну, неначе скрипка на басовій струні.
Увійшов камердинер, засвітив свічки. Олексій вийшов схвильований, осліплений красою царівни («Як царівна з казки»), думав: «Це тобі не Василина. А які в неї блискучі очі». Й розумів, яка відстань відділяє його від царівни, йому й думати про неї не слід, але думав.
Увечері Єлизавета притулилася на дивані біля імператриці Анни Іоаннівни й цокотіла:
– Тітонько, серденько, віддайте мені того співака, якого полковник Вишневський привіз із Малоросії. Я візьму його у мою Малу капелу.
Сувора Анна Іоаннівна прорекла:
– У тебе ж є фаворит – Олексій Шубін.
– Віддайте його кому хочете. А мені – цього.
Імператриця пожувала сухими губами.
– Я знаю, куди віддати Шубіна. Він говорив проти мене зухвалі речі.
Так Олексій Шубін опинився далеко-далеко, на самому кінці імперії – на Камчатці. А другий Олексій, Розум, тепер уже Розумовський, став співаком капели царівни Єлизавети.
Розділ другий
Упродовж тридцяти семи років Росією правили німці. Сини та доньки російських царів одружувалися на німецьких принцесах і виходили заміж за німецьких