Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
цієї ночі вони будуть наслані на неї, на те місце, й поклала мене. О, вона знає стільки й такого, що й пан війт не знає.
Війт в Оленчиних очах чомусь найповажніша сила й найбільша мудрість. Вельми мудрий у Чернігові війт.
Я думаю про Оленчину розповідь, думаю про Улясю, і мені стає жаско і гарно, й трохи страшно. Чому страшно – не знаю Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспівуючи пісню-канта, замість «Марія» потягнув «Уляся» й злякався, гаразд, що ніхто не почув. І вабить мене до Скоропадських, й ледве задніє, поспішаю туди. І картаю себе по дорозі, й дорікаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скніє, бо ж – гину. Бо ж з моїх походеньок нічого, ну просто-таки нічогісінько не може вийти. Не полюбить мене така дівчина, просто не може полюбити. Та якби я освідчився, увесь світ сміявся б. Найперше – мій батько. Он і Оленка, хоч вже щось помітила, але не сприймає моє зачудування Улясею як кохання. Не сприймає всерйоз.
Наближався день нашого від'їзду, і мене дедалі більше оповивала туга. Світ порожнів. Світ малів, дрібнів, ставав сірим, тільки десь у його глибині палала яскрава жаринка. Та жаринка віддалялася від мене. Мені здавалося, й Уляся трохи осмутніла, бо ж, думав я, прощається з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та ніжна та враз підводила голову й обпікала тернинами очей, аж іскри обсипали все моє тіло.
Я йшов додому сам і думав: «Боже, що ти содіяв зі мною. Як мені тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог і для цього смутку й живуть люди?!»
До від'їзду лишилося два дні, і враз впала на мене неймовірна новина: Уляся їде до Чернігова. Себто, їхав туди Яків, – Анастасія Марківна плела свою мережку, – але Уляся також забажала побачити Чернігів, вчепилася до матері та батька, і ті відпустили її й відсунули від'їзд на три дні, бо ж збирали свою одиначку пильніше, ніж підсусідки збирають у далекий похід козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернівками на гостинець, всілякими печенями й пундиками супроводжували її.
Наче сьогодні бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами – вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далі полуботківський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка, – ридван за Улясею пришлють пізніше, – за ридваном козаки в сідлах, дрімають на ходу, і в кінці обоз на чотири вози, який відставав, іноді надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав поміняти мого плохенького коника-шельвага на гнідого румака, і з того сталася для мене велика прикрість. Ми від'їхали зовсім недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кілках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у віконці Улясине личко й, гордовито випинаючись у сідлі, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалі крутіше, кінь помчав гатала, сідло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сідла просто під ноги коневі, і той переступив через мене, аж сам полетів шкереберть.
Затявся я дуже й навіть, коли в голові перестало густи й трохи пригас біль у плечі, не міг ступити на ногу.
Козаки спочатку реготілися, й реготілися дівчата, я палав від сорому і мусив лізти