Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

      Біля моїх ніг повуркує сірий кіт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокій, благодать тут і по всьому світу. Одначе я знаю, що це не так. Що кожної миті на будь-кого з нас може звалитися несподіване лихо й зруйнувати все, що будував (у душі чи на землі) стільки років. Світ – це величезна страшна невідомість, у якій ми пролітаємо, як жучки-світляки в пітьмі ночі, добре, якщо пролітаємо, а не летимо на вогонь, який хтось підпалив зумисне. Так, ми світлячки, тільки знаємо, чим усе кінчається для нас, але для чого летимо й куди, того не відаємо, як не знаємо, не відаємо, як треба в світі жити. Ми – листя на древі всесвіту, яке прокльовується з бруньок, шумить і облітає. Кожен листочок ріс по-своєму, кожна душа страждала, мріяла, але що до них світові, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, є, ні, зачекай, Іване, поглянь, якими будинками заставлена земля, які ридвани котяться по ній, все те поробили люди. І не всі вони листочки. Є серед них могутні дуби, які тримають на верхівках небо. Такі як Олександр Македонський, Юлій Цезар, Арістотель… І не всі наші останні… Петро Могила, Дмитро Туптало і наші славні чернігівці – архієпископ Лазар Баранович, архімандрит Іоаникій Галятовський, письменники та полемісти, чиї ноги ступали по цій землі і чиї голоси чуло склепіння чернігівських соборів. Люди проживають життя не однаково, бо й самі не однакові. Навіть прості, звичайні люди. Один увесь вік пнеться до багатства, досягає його, інший прогайновує зібране батьками… Ні, не в тім суть, скупив багатство чи прогайнував його. І які ридвани котяться. Вони будуть все кращі й кращі. А в тому, який сам. Є люди, котрі сплять на голій лаві, накрившись кожухом, він у них один, і можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а є такі, які сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нізащо, й ладні піти на злочин, аби придбати ще декілька ковдр (може, вже й непотрібних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто має одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, ніж цей за ковдри, а от же… А листочки летять, а карети котяться… Котяться до якогось місця.

      …З саду через перелаз перестрибує Уляся, наближається до мене. Я так і не навчився розпізнавати з її вигляду, чого від неї сьогодні чекати – доброго слова чи клину, ласкавого погляду чи підступу.

      – Що це ти робиш, Іване? – запитує Уляся й показує на патички, які я заготував на кілочки для кобзи. – Це що, пакулі, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стільки кіз?

      – Бачу поки що одну.

      І тетерію, чи не образив, чи не втече від мене. Вона не втікає. Чекаю гострої відповіді, кпину, вже почуваюся на гарячій пательні, але Уляся враз сідає на траву, охоплює руками коліна й каже:

      – Заграй мені, Іване, що-небудь.

      Я ніяковію. Нібито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворі.Уляся, либонь, розуміє те, й ми відступаємо вбік, під горіха.

      Я трохи побринькав і вдарив по всіх бунтах, – як здавалося мені, під настрій Улясі й під нашу розмову: