Кобзар. Тарас Шевченко

      Вітер в гаї не гуляє —

      Вночі спочиває;

      Прокинеться – тихесенько

      В осоки питає:

      «Хто се, хто се по сім боці

      Чеше косу? хто се?..

      Хто се, хто се по тім боці

      Рве на собі коси?..

      Хто се, хто се?» – тихесенько

      Спитає-повіє

      Та й задріма, поки неба

      Край зачервоніє.

      «Хто се, хто се?» – спитаєте,

      Цікаві дівчата.

      Ото дочка по сім боці,

      По тім боці мати.

      Давно колись те діялось

      У нас на Вкраїні.

      Серед села вдова жила

      У новій хатині,

      Білолиця, кароока

      І станом висока,

      У жупані; кругом пані,

      І спереду, й збоку.

      І молода – нівроку їй,

      А за молодою,

      А надто ще за вдовою,

      Козаки ордою

      Так і ходять.

      І за нею

      Козаки ходили,

      Поки вдова без сорома

      Дочку породила;

      Породила, та й байдуже;

      Людям годувати

      В чужім селі покинула:

      Отака-то мати!..

      Постривайте, що ще буде!

      Годували люди

      Малу дочку, а вдовиця

      В неділю і в будень

      З жонатими, з парубками

      Пила та гуляла,

      Поки лихо не спіткало,

      Поки не та стала:

      Незчулася, як минули

      Літа молодії…

      Лихо, лихо! мати в'яне,

      Дочка червоніє,

      Виростає… Та й виросла

      Ганна кароока,

      Як тополя серед поля,

      Гнучка та висока.

      «Я Ганнусі не боюся!» —

      Співає матуся;

      А козаки, як хміль отой,

      В'ються круг Ганнусі.

      А надто той рибалонька,

      Жвавий, кучерявий,

      Мліє, в'яне, як зустріне

      Ганнусю чорняву.

      Побачила стара мати,

      Сказилася люта:

      «Чи бач, погань розхристана,

      Байстря необуте!

      Ти вже виросла, дівуєш,

      З хлопцями гуляєш.

      Постривай же, ось я тобі!..

      Мене зневажаєш?

      Ні, голубко!» І од злості

      Зубами скрегоче.

      Отака-то бува мати!..

      Де ж серце жіноче?

      Серце матері?.. Ох, лихо,

      Лишенько, дівчата!

      Мати стан гнучкий, високий,

      А серця – не мати.

      Ізогнеться стан високий,

      Брови полиняють,

      І незчуєтесь; а люди

      Сміючись згадають

      Ваші літа молодії,

      Та й скажуть – ледащо!

      Тяжко плакала Ганнуся,

      І не знала, за що,

      За що мати знущається,

      Лає, проклинає,

      Своє дитя без сорома

      Байстрям нарікає.

      Катувала, мордувала,

      Та не помагало:

      Як маківка на городі,

      Ганна розцвітала;

      Як калина при долині

      Вранці під росою,

      Так Ганнуся червоніла,

      Милася