Захар Беркут. Іван Франко
стояли на нім до схід сонця гладкі кам'яні брили, призначені на стільці, де сідали старці громадські, батьки родин. Кілько було таких батьків, стілько й кам'яних стільців. Поза ними було вільне місце. Під липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камінь з проверченою всередині дорого; тут на час ради виставлялося копне знамено. А обік зроблене було друге підвищення – для бесідника, себто для того, хто в якій– небудь справі говорив; він виступав із свого місця і входив на се підвищення, щоб увесь народ міг чути його.
На другий день після боярських ловів густо тухольського народу роїлося по копнім майдані. Гамір ішов по долині. Старці громадські йшли повагом із села один за одним і засідали на своїх місцях. Шумно збиралася молодіж і ставала поза ними широким півколесом. І жінки сходилися, хоч не так численно: від громадської ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жінка, не був виключений. І хоч рішаючий голос мали тільки старці-батьки, але при нараді вільно було й молодежі, й жіноцтву подавати свій голос під розвагу старцям.
Сонце піднялось уже високо на небі, коли з села, остатні за всіма, надійшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява їх викликала загальний шепіт між громадою, а коли вони наблизилися, все втихло.
Закличникн, тричі поклонившися громаді, вийшли під липу і познімали шапки з голів. Уся громада зробила те саме.
– Чесна громадо, – відізвалися закличники, – чи воля ваша нині раду держати?
– Так, так! – загула громада.
– То нехай же бог помагає! – сказали вони і, піднявши високо вгору копне знамено, встромили його в дірку, продовбану в камені. Се був знак, що рада зачата.
Потім устав зі свого місця найстарший у зборі, Захар Беркут, і повільним, але твердим кроком виступив під липу, і, доторкнувшися її рукою, наблизився до пливучої з її коріння нори, і, припавши на коліна, помазав собі нею очі й уста.
Се була звичайна стародавня церемонія, що знаменувала очищення уст і прояснення ока, потрібне при такім важнім ділі, як народна рада. По тім він сів на підвищенім місці, звернений лицем до народу, тобто до східної сторони неба.
Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом
із ним між старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольськкм парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків
і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Незважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, – та, проте, працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки – се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві,