Генерали імперії. Валентин Чемерис
повернення з Москви Павло Яненко провів уже екс-гетьмана в останню його поїздку з Чигирина в Сосницю, до місця його попереднього заслання. Більше їм так ніколи й не судитиметься зустрітися, і де закінчить свої земні дні Павло Іванович Яненко-Хмельницький, син Богданового брата, козацький полковник і тесть гетьмана Дорошенка – невідомо.
Єфросинія, або просто Хрося, Хрося Яненківна не відзначалася вродою, перед серед старшинських дочок на виданні ніколи не водила, але й задніх не пасла – була середина на середину. Юна, свіжа, червонощока, веселоока (в живих її оченятах постійно товклися якісь бісики, то те затіваючи, то те), метка й непосидюча, вона брала товариською вдачею. Себто не була красива, а була симпатична.
Не сказати б, що полковник Дорошенко нею так уже захопився, але й не скажеш, що вона йому була байдужа. Чимось Хрося таки зачепила його й притягувала до себе. Але вирішальним фактором стало все ж те, що Хросю Яненківну висватав сам Богдан Хмельницький – не послухати його Петро Дорошенко не міг. Тож і виходило, що одружився він не так з любові, як з політичних міркувань – з Яненками, а через них і з Хмельницьким породичатися було і славно, і вигідно. Та й все одно йому треба було обзаводитись сім’єю. От і обзавівся. Думав – звикне. Але – не звик. У славного батька дочка виявилась не дуже достойною свого великого роду, що вже тоді належав українській історії. А втім, слава роду і таке інше було байдужим Хросі, вона жила так, як вважала за потрібне і як хотіла, а все інше їй було просто – пхе!
Клопіт з нею Дорошенко мав превеликий – майже протягом усього подружнього життя. А втім, на подружнє життя своє він рано махнув рукою – не вдалось, то й не вдалось. Не він перший, не він останній. Рятувала військова служба, але ж однією службою ситий не будеш. Природа своє вимагала – любові. А її і не було. Як і простого порозуміння.
Хрося з юних літ вдалася примхливою, звикла, щоб все було тільки по її. Іншої думки просто не терпіла. Їй би в шароварах народитися, добрий би був з неї козак – і випити не дурний, і гульнути, і шабелькою поорудувати, а роль (приземленої) господині виявилась не для неї. Хотіла у всьому перед вести. Орудувала своїм полковником, наче сама була генеральною старшиною. Чи й наказним гетьманом. Трохи що не по її – хоч з хати втікай. З роками стала просто свавільною. А що вже вперта – по саме далі нікуди. Де на ній сядеш, там і встанеш. Воно б і нічого, з цим ще можна було якось змиритися, і він змирявся, але гірше, що міри ні в чому не знала і до свого чоловіка ставилась як до джури-слуги. Виходило, що він мусив бути їй усім зобов’язаний, вона ж йому ні в чому. Хоча йшла за Дорошенка ніби з охотою – подобався він їй, високий, стрункий, чорнявий (біле личко, чорний вус), з себе гарний, пристрасний. Але з часом гульки збили її з пуття (та й кого вони, навіть тих, які в штанях, доводили до добра?). Що-що, а гуляти – і добре гульнути – вона любила. В останні роки це навіть стало смислом її життя. Не він, не дочка, не сім’я, не хата, не статки в родині, а – гульня. І уваги не звертала на те, на що завжди звертає