Генерали імперії. Валентин Чемерис
брамою, жаль тільки, що саме житло було занедбане і потребувало доброго ремонту.
Оцінили ту селитьбу в 3502 рублі, що їх було заплачено спадкоємцям Нікітнікова – із царського скарбу. Таким чином, будинок став власністю міської казни, точніше – Малоросійського приказу, а Дорошенка просто поселили там. Очевидно, тимчасово, бо якось він нагадав, аби йому видали царську грамоту на власність, але дяк буркнув, що треба зачекати… «Виходить, – зробив висновок гетьман, – я тут житиму на пташиних правах і недовго. Очевидно, мене ще куди-небудь запроторять…»
А поки що виділили йому на прожиття – все ж таки царський радник, воєвода, державна служила людина, – 600 рублів на рік. Скупувато, але що вдієш.
Зайнялися ремонтом (за государів рахунок, звісно) і ремонтували довго – Дорошенко навіть змушений був поскаржитись на якість роботи: то стеля в кількох місцях після майстрів протекла, то грубки в кімнатах, як затопили для проби, так задиміли і з усіх щілин повалив такий дим, що хоч тікай світ за очі. Але попри все, життя його за Москвою-рікою почалося.
Барський дім стояв першим у садибі, довгою стіною до вулиці, до високого й глухого паркану, в якому була хвіртка, що вела в чистий двір і до ґанку. Позад будинку так званий задній двір, нечистий, у кінських кізяках, поверх яких були викладені з дранки хідники. У другому дворі була стайня, саж, корівник, якісь халабуди для домашньої птиці, там же «людська» – ізба для прислуги-двірні, а вже за нею город і сад. Чим знатніший був власник, тим пишнішим у нього був будинок, здебільшого, в бояр, схожий на терем. Нікітніков, певно, був середньої руки, тож і будинок у нього був відповідно до знатності господаря – теж середній.
Дорошенко жив, звичайно ж, у барському помешканні, і там же частина челяді, решта челядників у людській, на задньому дворі. Що вони робили – чи й взагалі що робили – він не цікавився, все йому було обридлим, і світ білий тоді здавався немилим – на Україну наче хто його за руки, за ноги і за душу тягнув. Але мусив терпіти, все ще вірячи – сподіваючись на чудо, – що йому врешті-решт вдасться хоч коли-небудь повернутися додому.
Правда, на початку, як перебрався, взявся було за старий сад, його треба було де прорідити та викорчувати засохлі дерева, а де й посадити нові, бо старі вже не родили, але захопившись садом, він швидко й охолов до нього. Тільки й устиг посадити кілька вишень на згадку про Україну. Посадив їх у чистому дворі, перед вікнами, щоб вони квітом своїм нагадували йому рідний край. Челядники самі впорядковували сад, щось там шпорталися, але що – він не цікавився. Чи не все одно. Коли садили город, попрохав посадити ближче до двору соняхи – знову ж таки, щоб нагадували йому вітчизну…
Згодом звелів купити кілька підсвинків – щоб саж не стояв порожнім. Та й під зиму матиме м’ясо й сало, бо ж чимось треба челядь годувати. Розпорядився завести курей, а від корови поки що утримався, хоч московити в переважній більшості й тримали їх. Майже на кожному кутку були чималі пустища, де й пасли корів.