Хресна проща. Роман Іваничук
були ченці, задушені татарським димом, а скільки їх упало впродовж віків, і останнім був отець-професор Миколай Конрад, замучений новітніми ординцями у сорок першому, й могили його немає…
Й тут осінила Ігоря думка: він напише колись твір про цього стражденця… Душевний біль ніби ненароком спровадив його на шлях відвічних людських страждань, і тільки ними зможе Ігор заповнити порожнечу, що її випекла в душі власна кривда…
Так було завше. Вражений втратою коханої Беатріче, створив свою безсмертну хресну прошу великий Данте, і Петрарка не написав би жодного сонета, якби не Лаура, й Міцкевич, можливо, не вистраждав би свого «Пана Тадеуша», коли б йому не завдала душевних мук примхлива Марисенька…
Я йшов старою хресною дорогою, знаходив сліди стражденних стацій, а поруч зі мною, немов зіткана із серпанку, ішла тінь дівчини, яка назвала мене своїм другом, вона не відставала, і я вів з нею мовчазну розмову…
Й дивно мені було, що тепер, коли мою душу випікав нестерпний біль нерозділеного кохання, я не прагнув у міражній тіні впізнавати Оресту. А серпанок ткався густо й відбивав риси дівчини – була це Ліда, і я нікого не хотів бачити, крім неї…
– Лідо, ти чуєш мене? – звернувся Ігор до міражної тіні дівчини, що пливла за ним. – Послухай, що я в цю хвилину подумав: я напишу твір про жертви нашого люду на хресній прощі. І спонукує мене до цього не охота, а примус, обов'язок. Й не треба мені ні кохання, ні посад, ані влади, а тільки таланту, щоб міг я виконати свій задум. Мусять люди знати про злочини, які чинили в моєму Страдчі монгольські, шляхетські та більшовицькі орди. І хай буде благословенна та мить, коли я вперше відчув печію болю – байдужа людина не здатна відчути чужих страждань.
Й відказала Ліда:
– Бійся, щоб література не замінила тобі кохання, – без нього з'яловіє твоє письмо. Й багато небезпек чигатиме на тебе, коли ти вже вийшов на хресну дорогу. А ще стережись, щоб твоя бандура не забренькала, як балалайка… Ти заговорив про владу. Не лукав, що не прагнеш її, ти мрієш про владу всеможну…
– Неправда, Лідо… За владними людьми волочаться охоронці, які стережуть їх навіть у найінтимніші хвилини.
– І незважаючи на те, за всю історію людства найбільше крові пролилося за владу. Ти ж її жадаєш дужче від усіх – хочеш словом завоювати людські душі й підкорити собі. Бажаєш їх заворожити так, щоб люди пішли за тобою й прославили твоє ім'я.
– Або сплюгавили…
– І цього також не обминеш: хтось із твоїх суперників й собі захоче влади, а ти стоятимеш їм на заваді.
– Але ж які це негідні засади!
– Звичайно… Проте мусиш знати, що вони існують.
Далі ми йшли мовчки. На другій стації хресної дороги стояв щит із зображенням Ісуса, який взяв на себе хрест. Міражний привид дівчини йшов позаду Ігоря й огортав його не знайомим досі теплом. Ігор уперше відчув, як між ними в'яжеться міцна сув'язь, й те відчуття їхнього наближення зовсім не було схоже на шал, що спалив його, коли він у студентському натовпі