Хресна проща. Роман Іваничук
у нашу молитву Мирон, – сліди Шевченкових мук і Франкової науки, і хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героїв-упівців, які гинули за Україну в підземних схронах…
– Мусимо створити цей літопис для священної і злої пам'яті й тільки тоді зможемо сказати: «Ми витримали всі страждання на хресній прощі й заслуговуємо на воскресіння!» – завершив я присягу…
Чи насправді ми тоді присягали, не знаю. Можливо, це нинішня моя уява, та я впевнений: саме тоді зродилась в мене постанова написати великий історичний роман у багатьох книгах під назвою «Хресна проща».
Й Антон Доленко сказав тоді, я це добре пам'ятаю:
– Хто б не написав цей літопис – ти чи я, чи всі ми разом – все одно він не прорветься до людей крізь цензурні заборола. Треба перехитрити ворога, як це робили східні поети: спочатку писали фальшиві присвяти ханам і беям, а потім додавали до них свої шедеври, яких повелителі, запаморочені похвалами і від того п'яні, – не читали.
Ліда підійшла до сповідального каменя, на піщаній стіні захиталася її тінь, нібито душа відділилася від тіла, й заговорила:
– Не можна бавитися у піджмурки з правдою, Антоне. Гоголь так уже маскувався, що й не стямився, як запродав душу нечистій силі…
– Ну і що, – обірвав Лідину мову Аркадій. – Чорт заплатив йому вічною славою!
– За яку його мучило сумління до самого скону, – додала Ліда. – Це ж не когось там з його персонажів, а самого переслідувала нечиста сила у «Вії» та в «Ночі під Івана Купала».
Вихопився нарешті Мирон:
– Зате Гоголь умертвив національну російську літературу – не відбулась вона, ставши паляницею із української муки, замішаної на квасних московських дріжджах. Не народилися або покінчили самогубством Цветаева, Єсенін, Маяковський, а властиву російську літературу творили нащадки українських гетьманів та священиків: Толстой, Достоєвський, Короленко, Чехов, Бунін… Такі вони російські, як Джозеф Конрад – англійський… За рецептом українця Гоголя, який пустив по світу Плюшкіних, Коробочок та Чичикових, вони дали перевертни? – Смердякових та Раскольнікових…
– І однак це література, яку читають у всьому світі! – заярився Аркадій, і Ліда з подивом глянула на нього, адже він ніколи не встрявав у літературні суперечки, і їй здавалося, що для цього в нього бракне розуму і знань. – Не назвемо нашими твори цих письмеників тільки тому, що вони за походженням українці. Та й Гоголь ніколи не був українським патріотом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу літературу. Згадайте, як він ревно перепрошував чорта, працюючи над другим томом «Мертвих душ», в якому намагався показати російський позитив…
– Й не прийняв чорт Гоголевої ялової плати, письменник спалив твір! – аж підстрибнув Мирон. – І послав по світу арідника в подобі Чичикова, який у різних шостасях й донині заманює своїм вишуканим хамством читачів!
– То що з цього виходить? – посміхнувся Аркадій, і важко було Ліді збагнути,