Хресна проща. Роман Іваничук
й свічки більше не знадобляться.
– А що ми будемо робити крім того, що пускати одні одним словесні шпильки? – запитав Антон і тут же відповів на своє питання: – Наша компанія склалась як драмгурток, то нехай і залишається в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи.
– Гамлета! – випалив Аркадій.
– Ти хочеш відразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слід обняти стовбура… А втім, печерна сценографія сприяла б реалізації шекспірівської філософії: Гамлетові суджено діяти у двох світах – він має виконати волю потойбіччя в реальному світі і, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявністю, а зі справжньою людською мораллю чи то пак аморальністю, не може сповнити синівського обов’язку й пасує перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.
– То візьмім «Макбета», – запропонував Мирон. – Яка актуальна тема на сьогодні – засудження тиранії!
– Надто прозорий підтекст для нинішньої ситуації, – зауважив Антон. – Не треба пертися на рожен.
До сповідального каменя, на якому догоряла свічка, вийшла із сутінку Ліда.
– Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати свої акторські спроби з Шекспіра, то візьмімо його феєрію «Сон літньої ночі». У цій казці кожен з нас знайде відповідну для себе роль, адже там усі персонажі, як і ми, – Ліда значуще глянула на Ігоря й Оресту, – впереміш закохані!
– Ай справді! – підхопила Ореста. – Я б спробувала зіграти Гелену, закохану в Деметрія.
– О, а я тоді зіграв би Деметрія, – зовсім серйозно промовив Аркадій.
Ігор мовчав. Свічки згасали, темрява в печері густішала, й ніхто не бачив виразу його обличчя. Він проказав їдко:
– Тобі, Оресто, найкраще пасувала б роль когось із ельфів – хоча б Метелика.
– Тоді ти грав би ельфа Горошка! – відгризлася Ореста.
Вибухнув сміх, свічки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лісовому тунелі Ореста з Аркадієм, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно біля печерного отвору й до болю зімкнув повіки, ніби його засліплювало сонце, й коли церковця спорожніла й довкруж стало по-осінньому тихо, до нього підійшла Ліда й діткнулася до його ліктя рукою.
– Не падай у відчай, Ігорку, – промовила шепотом, й хлопець відчув на своїй щоці її теплий подих. – Не так важливо, щоб тебе любили, справжнє щастя тоді, коли любиш ти… Ходімо й ми до електрички.
– Піду до батьків, то зовсім недалеко, – відказав Ігор зрезигновано.
– Я проведу тебе до тракту, мені нікуди поспішати… А ти не бійся, я ні в чому тобі не заважатиму. Незважаючи на мій огидний характер, я можу бути доброю колежанкою…
Ми йшли мовчки лісовим тунелем, і коли в далині з-поза старих лип визирнув станційний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крізь гущавину до Яворівського тракту, поступився, пропускаючи Ліду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, і тоді наші очі, зніяковілі й водночас утішені, вичікувально