Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник). Роман Іваничук
до Києва.
До половини січня 1918 року Коновалець, Дашкевич і Чмола сформували із втікачів Перший курінь Січових Стрільців, розмістили його в будинку Духовної семінарії на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником – Андрій Мельник. Максим Безрідний залишився у полковника Коновальця незмінним ад'ютантом.
Розділ шостий
Видіння 1921 року
(Із Михайловых записок)
До цієї часової межі треба було ще дожити, дійти, перестраждати три катастрофічні роки – і то, як мені здається, лише для того, щоб опинитися в глухому затишку в підніжжі Альп – у солодкій для французів Франції, так велично оспіваній у «Пісні про Роланда», так скрупульозно дослідженій у текстах Бальзака, так любовно оповитій романтичним флером у романах Гюго, та з якої не видно, і ніколи крізь засніжені гори не проникне сюди хоча б контурне зображення навіки втраченої, безповоротно пропалої України, в якій смерть відсунула на марґінес людське життя, та без якої нема життя тут, на чужині. Там, на рідній землі, залишилися краса і сила, а тут я змушений поринати в холодні світи утопії, де зігрівати буде мене сонце не із бездонного українського неба, а з видуманої мною технічної потвори – сонячної машини.
І залишається для мене єдиним теплом і життєвим нуртом тільки Коха – моя люба дружина-єврейка Розалія Ліфшиць. Уся краса мого колишнього світу втілилася в ній; немає мені без Кохи ні моральної, ні чоловічої сили, і я не знаю, чи жив би, якби її не стало, все моє нинішнє щастя – це любити Коху. А що таке моя любов до тебе: це коли ти ходиш по кімнаті, і я чую твої кроки, коли лежиш на тапчані й читаєш, коли заглядаєш з-за моєї спини до мого рукопису й оповиваєш руками мою шию, коли віддаєшся мені в ліжку, а потім, втомлена любов'ю, засинаєш, і я чую твоє дихання, й коли воно густішає, я затуляю твої уста своїми, це коли ти кажеш мені «Доброго ранку, Володю» й коли прощаєшся зі мною словом «На добраніч», це коли заходять до нашої домівки мої симпатики, а ти їх спиняєш на порозі, коротко мовлячи: «Прийдіть пізніше, Винниченко до обіду працює…»
А після обіду я полишаю свій будиночок на околиці альпійського містечка Мужен і виходжу на гору. Зупинившись на її вершечку, вмовляю себе, що мене бачить світ, а таки так – світ мене знає, тому мусить бачити і в цей мент; я тішуся своєю популярністю, відчуття впевненості в собі мені потрібне для чогось більшого за мене, і в такі хвилини я не боюся моїх недоброзичливців, які кидають у мене камінням тільки за те, що я стою на вершині. І так стоятиму, здається мені, до тих пір, поки те – щось більше за мене – примусить мене зійти до тихого, осяяного зеленню світу, ступити в сліди предків і попрямувати у вічність…
Однак ще рано, ой як рано, та життєві сутінки невмолимо огортають мене: то тільки так здалося, що я видний світові, чей ніхто не спроможний прозирнути крізь заслону гір, це самообман, я ж освітлюю себе штучним промінням із видуманої мною сонячної машини, а тому мушу спинатися на гору, яка заслонила Україну,