Журавлиний крик. Роман Іваничук
п'ятеро чоловіків у циліндрах і різношерстих сурдутах – начебто й не московські, потім почув кілька фраз по-французькому. Не звертав уваги, чей же в Москві та Петербурзі всяке намагалося розмовляти будь-як, аби лише не по-своєму; то, може, й ці… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.
– Ми невиправні домашні патріоти, – посміхнувся один з компанії, він сидів посередині й на вигляд був найстарший у цьому молодому товаристві. – Приїхати до Москви серед такої лютої зими й замовляти бургундське! – Потримав пугар навпроти очей і зневажливо відставив його набік. – Ей, гарсон! – гукнув шинкареві. – Водка!
Шинкар, метушливо звиваючись у проходах між столами, ніс закордонним клієнтам гранчастого бугеля. Його затримав за полу каптана гомілатий здоровань.
– А-а… А панянок тут не можна замовити?
Французька шинкареві була незрозуміла, він розвів руками, всі хором засміялися, а старший знову скептично кинув:
– Бог свідком, ви безнадійно обмежені парижани: в Москві такої страви у трактирах не подають. Треба було їхати не сюди, а хоча б до Берліна.
Горілку розлили в пугарі, дехто принюхувався, кривився.
– Досить уже Вольтерового гостювання в Берліні, – відізвався хтось із гурту. – Він утікав на диліжансі від гостинності свого кумира Фрідріха II, наче за ним гналося сто макбетівських відьом!
– А тепер заграє з північною Семірамідою, дивись, ще й сюди приїде – слідом за нами.
– Можна сподіватися, що цього не станеться. Мосьє Дідро після повернення з Московії напевно поділиться з колегою своїми враженнями.
– Проте обидва й далі писатимуть вінценосцям моралізаторські повчання, видумуючи кожен для себе ідеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо – найтверезішого з філософів!
– І за гарячих парижанок!
– І за манірних фрейлін Катерини…
Горілка швидко каламутила голови французам, вони гомоніли щораз голосніше і, перебиваючи один одного, проголошували тости.
– Чудова московська водка, – крекнув старший. – Ідіть собі з вашим патріотичним бургундським до всіх чортів або подаруйте гарсонові, а мені ще раз налийте тієї, що міцна, як московські морози!
– Гарсон! – покликав шинкаря гомілатий. – Візьміть для своєї мадам наше вино! – Він відсунув непочаті пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотів таємничо: – Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадає оцю мою історичну загадку…
Далі зняв з голови циліндра й кинув його на стіл, потім простягнув руки до своїх сусідів, познімав із їхніх голів циліндри, поскладав один поверх одного. Потім узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неї вина по обидва боки капелюшної вежі.
– А що? – допитувався, заглядаючи в очі своїм колегам. – Перевелися в солодкій Франції дотепні й розумні?
Але тут схопився старший, підніс пугара і проголосив:
– Вавилонська вежа!.. Тож випиймо,