Журавлиний крик. Роман Іваничук
бані. Став поруч.
– Що там бачиш? – спитав.
– Бога…
Пішов Павло, не бажаючи більше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дідро мудрості, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брів високою тирсою, що ніжно лоскотала обличчя, бачив тільки небо і був задоволений, що ніхто й ніщо не заважає йому дивитися в нього. Вщухали у душі роздвоєння, стривоженість і сумніви, бо впізнавав себе – жерця науки й висоти.
Та раптом крізь гущавину трави побачив постать дівчини у квітчастій корсетці. Дівчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цікавістю прискорив ходу і перейняв – хоч і не бажав цього, бо хотів бути на самоті, – перейняв її так, як переймають козаки дівчат, – схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з її рамена йому на руку.
Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості, бо ж дотепер ні в помислах, ні у снах не леліяв жінок, і бридкі були йому оргії Кулябчиних синів у Страсбурзі, і сердився він у душі, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвір'ях хапали козаки дівчат і тягли за собою у загінки дерев.
Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості…
А тепер тримав незнайому дівчину так само – за руку, притягав її до себе, й соромився, і водночас радів, що може це робити й бачити дівочу вроду так зблизька.
Спитав, як усі питають:
– Як тебе звати?
– Уляна… – відповіла, і ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дівчиною, як і всі, придивлялася до хлопця і, мабуть, упізнала, певно, що впізнала, коли сказала: – Пустіть, паничу, хорунжому поскаржуся.
– Звідки ж ти?
– З Лубен, а звідки б? – засміялась і таки висмикнулася, побігла рівною тацею гори і зникла у виярку.
Вертався назад. Здалося, сонце знову сіло низько над обрій і було червоне, знову парував сивий розгарячений кінь, примчавши з нічної волі в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси і жбурляв нею, немов сівач зерном, ліворуч і праворуч, обшморгував і жбурляв – наліво й направо…
Парубок-боговидець усе ще стояв на тому самому місці й дивився тепер на баню церковці Святого Афанасія.
Любимський поклав йому руку на рамено і знову запитав:
– Що ж ти там бачиш?
– Людей бачу. Живих людей на мертвому іконостасі… Мовчи. Пильно дивись і слухай, – сказав Сисой.
І тоді почало діятися чудо серед білого літнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, і з глибини церкви крізь урочистий сутінок, крізь густий запах ладану й воску пробилося миготливе світло престольних свічок, а за пучками жовтої полумені матово видніли дерев'яні колони. З їх підніжжя вихопилися паростки виноградної лози й поповзли в'юнко вгору. Лоза зелено цвіла, зав'язувалися на ній плоди, набрякали соком ягоди, жовтіли і тріскали від переситу. Внизу посередині виростав прямо