Вогненні стовпи. Роман Іваничук
й не міти формують стосунки наших народів, а вогнепальна зброя… Нині в українців остаточно утвердилася віра в можливість здобути незалежну державу: наш Іван Предтеча в тиші пустелі вже готується до великодної проповіді!
Я закінчую слово на захист підсудних і сподіваюся, що вони виголосять своє без юридичної софістики – на полі битви. А битва вже розпочалася, погляньте!»
Коковський змахнув рукою в бік вікна, за яким з осіннього туману проступав обрис ратуші. Звідти долинали галас і крики, десь там затріскотіли револьверні постріли, цивільний люд наступав на військових, виривав з їхніх рук карабіни, топтав, відтісняв від ратуші, обеззброєні вояки стрімголов утікали на Адамівку.
На вершку ратуші завиднілася чоловіча постать, до неї прикипіла увага суддів, підсудних, прокурора: чоловік зіп'явся на самий шпиль, вийняв із-за пазухи згорток й розпустив його на вітрі – на бережанській ратуші залопотів синьо-жовтий прапор.
Суддя, присяжні й конвойні вмить покинули залу засідань, присутні в залі люди стояли в нерішучості, й заволав до них Коковський:
«До ратуші! Слава Україні!»
Він підійшов до дружини й сина і повів їх до виходу. Пані Софія була збентежена й зажурена.
«Проллється кров…» – промовила вона тихо.
«За Україну!» – відказав Коковський і згадав, що вимовив уголос заголовок своєї книжки. І втямив, що його заклик до малих читачів реалізується на очах у дорослого сина. Тож стало йому страшно за нього.
До Коковського підійшов Володимир Бемко й потягнув його за руку.
«Біжімо до тюрми випускати в'язнів!»
Коротка ніч посіріла і врешті зчахла – рожевий пруг протяв східний край неба. Андрій Андрійович замовк й дивився у вікно, на шибки якого упав блиск червоного зарева – сходило сонце. Мовчав і Мирон Шинкарук, він уже здогадався, чим закінчиться розповідь господаря, і не прикваплював, щоб не почути найстрашнішого, а сам, як колись у дитинстві, любувався розпеченим диском і дякував долі, що бачить його, однак ту радість затьмарювала думка про бережанського письменника й адвоката, котрому якоїсь фатальної миті зчорніло враз вічне світило.
«Яків Гніздовський сорок четвертого виїхав на Захід, – затягував Андрій Андрійович час, наче хотів ще на коротку мить продовжити життя Франца Коковського. – Він нині в Америці – відомий графік… Мені пощастило погортати в знайомих альбом його робіт – митець полюбляв малювати зимові дерева, і знаєте, я ніде не бачив живіших рослин, ніж на його картинах: ті мережки чітко виписаних гілок, кажу вам, рухаються, дихають, наче будяться із зимової сплячки й набухають соками перед весняним рівноденням… А Франца Коковського разом зі сином забрали енкаведисти в найкоротший день 1939 року, наче збоялися чинити злочин при Божому світлі – пошкодували йому часу, щоб дочекався весняного тепла… І пропав навіки: кажуть, їх обох розстріляли в тернопільській тюрмі. А дружину Софію вивезли в Сибір…»
Й довго мовчали