Сад Гетсиманський. Іван Багряний
в ялинку», цебто один ряд ліг лицем всі в один бік і зігнув ноги в колінах, а другий ряд насупроти ліг лицем у другий бік і теж зігнув ноги в колінах, – ті зігнуті ноги одного ряду зайшли за зігнуті ноги другого ряду – і було досить зручно. Це й звалось «валетом в ялинку». Єдина незручність цього способу спання полягала в тім, що людина, увімкнута у «валет», вже не могла діяти самостійно, скажімо, перевернутися на другий бік, а мусила це робити разом з цілим рядом, і то не з одним, а з обома, цебто з усією системою «валета в ялинку». А сварки не було тому, що інші речі заволоділи душами й увагою всіх – почався особливо тривожний вечір, за яким ішла ще тривожніша ніч – ніч напруженої праці ось такої от бойні, такої «фабрики-кухні». По коридору (так само, як нагорі й внизу) дудніли кроки, гримотіли засуви, клацали пальці – там водили людей вчвал з тюрми до корпусу слідчих, до управління. І за кожними кроками, за кожним брязкотом ключів кожен шарпався нервами. Люди лежали у «валетові» й удавали, що сплять, але ніхто не спав – кожен лежав і всіма фібрами слухав.
Після Свистуна забрали з камери Георгіані і теж «з вещами», хоч він ніяких «вещей» і не мав. Перш ніж вийти, Георгіані спробував не вийти, він сидів розгублено серед звалища голих людей, чухав волохаті груди й, дико обертаючи банькатими очима, зволікав свій вихід. Потім він тихенько заскімлив, мовби мала дитина, яку тягнуть за цундру[12], і, підкоряючись окрикові з коридора, почав одягатися. Одягся в свій, вже не білий, а картатий, рясно оздоблений відбитками підошов і обцасів костюм. А потім, покірно і в той же час нехотя ступаючи, мов бик на заріз ідучи, перелазячи через густе сплетіння ніг, рук і голів, вийшов.
– Розколеться… – зітхнув Охріменко, коли за Георгіані зачинилися двері, і додав: – Для блага партії…
Андрій намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику. Той виклик неминучий, і він прийде обов'язково, а як прийде, то тоді й хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися – безглуздя. Хід думки був логічний, дійсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде час. Прийде час, і він усе взнає і всього спробує! Взнає, й хто був Юда, а хто той, що пускатиме кулю в потилицю. Взнає й вартість самому собі, своїй гордості, своїй чумаківській вдачі, якою так завжди пишався. Взнає й вартість та справжнє обличчя своїх братів, що за них так стояв горою завжди і що за них ще й тепер стоїть горою його бідолашна душа… Той момент прийде. А тим часом треба берегти кожну краплю снаги фізичної й душевної. Але одне діло залізна логіка, а друге діло – залізне серце. Треба ж його мати. Андрій пробував заснути, але безнадійно, так, як і всі інші.
Пізно (перед північчю) десь за мурами, в тісному тюремному подвір'ї загула машина, залопотіла відкритим глушителем, застогнала. По камері пішов шелест і зітхання, піднялося зі звалища кілька голів одразу й наставилися в вікно витріщеними очима… Машина гула безперервно, і безперервно бахкали вибухи газу з вихлопної рури… І ніби – то зовсім не вибухи з газової рури…
– Розстрілюють… – простогнав хтось