Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук
тиша, а там пекло. Тут співи, а там – зойк. Тут життя, а там – смерть. Чому так створений світ – вічно на межі добра і зла?
– Ти мовиш про польські легіони, – заговорив Андрій. – Я знаю, що війна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько-українських стосунків. Неприродний за своєю моральною суттю, бо ж, як-не-як, – два сусідні слов'янські народи. Але фактичний, історично складений – завжди на ворожій стопі. Чому між нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, – ні?
– Бо чехи самі в неволі.
– Але ж у неволі й поляки. Чому їхня експансія спрямована не на захід, а на схід? Адже на заході страшніший для них ворог. Ворог, який другом ніколи не може стати. А на сході, з їхньої вини, потенціальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це – прокляття від Бога? Ні, усе йде від української роз'єднаності, яка робить нас слабшими.
– Починалася наша історія зовсім по-іншому, – сказав я. – Завойовник Галичини король Ягайло все-таки спробував спертися на східні сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщі й Литви, узяли собі за рівноправного союзника й українну Русь, а не поневолювали її…
– Рівноправного союзу між сильнішими і слабшими не буває, Михаиле. Польська експансивність народилася з гріха неповноцінності перед Заходом і фальшивого месіанізму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволі мусимо нині дублювати цей самий гріх в українсько-галицькому варіанті. Поглянь: так само, як і поляки, виступаємо проти східних сусідів, спираючись на Австрію і німців. Чи це не абсурд? У чиїй крові гартуватимемо свої багнети? В українській. А поляки – теж в українській.
– То де ти бачиш вихід?
– Наші провідці, засівши у Відні, своєю чергою, заразилися месіанізмом галицьким, – продовжував Андрій, не зреагувавши на моє питання. – А він не має ні частинки тих підстав, що в поляків. По-перше, поляки залишаються на одному боці барикад. По-друге, вони здобули протягом століття військовий вишкіл: ходили, хоч і з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтівками на карабіни під час Січневого повстання, з шаблями на батареї у Наполеона. Але ходили! А ми – ні. Наша військова школа закінчилася разом із козаччиною, яку ми після стоп'ятдесятилітньої перерви воскрешаємо не військовим умінням, а формою, рангами, званнями. По-третє, польська шовіністична чернь зміцнила свій завойовницький дух сенкевичівською фальсифікацією нашої історії. А яка в нас ідеологія? Де вона?
– Не говори так. Ми ж маємо Франка!
– О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрянців.
– Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ?
– Але винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ. Боротьба за єднання має стати нашою ідеологією, з нею будемо ми сильні. Тільки з нею зможемо стати на своєму західному кордоні й примусити сусіда-ворога назватися нашим другом.
Смеркло. Сьогодні стрільці не співали – лаштувалися до походу.
Настрій у нашій компанії підупав. Усе йде начебто своїм порядком: хлопці рибалять, вудять