Володимир. Семен Скляренко

      В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своєму ложі, слухав, як за стінами свистить осінній вітер, дивився на мусії[13] колишніх імператорів, що з молитовниками в руках, з піднятими вгору очима змальовані були навкруг усіх стін спочивальні.

      – І є одно, що не дає мені спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тиші спочивальні його голос.

      Проедр Василь, що сидів у цей час недалеко від ложа й, склепивши повіки, спочивав, схопився й запитав:

      – Ти про щось говориш?

      – Я говорю про те, – відповів Іоанн, – що ніхто не хоче й не може допомогти мені у Великому палаці.

      По безбородому обличчю проедра Василя пробігла ледь помітна посмішка.

      – Але чому ти забув про мене? – запитав він. – Правда, я розумію, зовсім недавно біля гори Олімпу ти говорив, що я не дбав і не дбаю про тебе, що я обдурював і зраджував тебе.

      – Проедре! – прохрипів Іоанн. – Це були несправедливі слова, і я вже сказав про це. Я вірю тільки тобі, бо інакше збожеволів би в цій спочивальні.

      – Спасибі тобі, василевсе, – схилив голову Василь.

      – І ще я вірю одній людині в світі, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворів і страждав, яка могла б вирвати мене з лабетів смерті, але яка, на жаль, перебуває зараз далеко від Константинополя.

      – Ти про кого думаєш?

      – Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вірменію.

      Проедр мовчки стояв перед імператором.

      – Я звик вгадувати твої думки, – сказав він, – знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справді вона єдина може підвести тебе з ложа, через що давно послав у Вірменію дромон.[14]

      – Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тільки вона з’явиться в Константинополі.

      2

      Проминуло шість років відтоді, коли Іоанн Цимісхій після вбивства Никифора Фоки за вимогою патріарха Полієвкта вислав Феофано на острів Прот у Пропонтиді, а ще пізніше, коли вона втекла звідти й сховалась у соборі Софії, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вірменію.

      Імператор Іоанн додержав слова – усі ці роки Феофано жила у Вірменії, в городі Ані[15], як справжня василіса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидві її дочки – Зоя й Анна. На десятому році менша її дочка Зоя померла, і з нею залишилась одна Анна.

      Феофано була такою ж, як і у дні молодості, – завзятою, упертою, жорстокою, в свої тридцять п’ять літ вона лишилась чарівною, красивою, як і раніше, роки, здавалося, обминали її, на гарному, рівному, як мармур, обличчі не було жодної зморшки, очі так само блищали під рівними тонкими бровами, уста пашіли, витонченим рукам