Григорій Квітка-Основ'яненко. Леонід Ушкалов
Сумарокова, «Недоросль» Дениса Фонвізіна, одноактна опера-буф Еджідіо Дулі «Два охотника и молочница» («Les deux chasseurs et la laitiere»), комічна опера-парад Андре Гретрі «Говорящая картина» («Le Tableau parlant») тощо. Спершу в театрі грали тільки аматори, здебільшого молоді місцеві чиновники, до того ж не було жодної жінки. «Боже мене збав бути актрисою! – переказував Квітка слова тих паній, яким пропонували грати на сцені. – У нужді буду заробляти шматок хліба, а на неславу не піду». Першою актрисою стала дуже вродлива циганка Єлизавета Гаврилівна Москвичова, яку харків'яни називали просто Лізкою. Особливо вдало вона виступала в ролі Анюти в комічній опері Олександра Аблесимова «Мельник – колдун, обманщик и сват». Може, саме її перегодом згадає один з персонажів Квітчиної комедії «Приезжий из столицы», мовляв, головні дійові особи не повинні танцювати на сцені. «Виняток цей дозволений самому тільки мельникові, зважаючи на те, що він тут напівп'яний. А в нас протанцює Ліза, маленька шельмочка», під звуки пісні «Я цыганка молодая». У 1795 р. в історії Харківського театру розпочинається етап антрепризи – власником театру став колишній актор Санкт-Петербурзького імператорського театру Трохим Васильович Константинов. На ту пору, як писав Квітка, «трупа була невелика, усього шестеро акторів та три актриси, але вони були згармонійовані якнайкраще». Крім того, з'явилися пишні костюми, нові декорації, нові п'єси, наприклад, комедія Вольтера «Нанина, или Побежденное предрассуждение» («Nanine, ou le Pejuge vaincu»). Чи не найбільшим досягненням цієї трупи була трагедія «Беверлей», після якої, за словами Квітки, Константинов, який грав головну роль, «бував хворий днів зо три». Але вже в листопаді 1796 р., по смерті імператриці Катерини II, коли була оголошена десятимісячна державна жалоба, театр припинив своє існування. Після цього в Харкові виступали тільки гастролери. Свою діяльність Харківський театр відновив аж у 1808 р. Якраз тоді Квітка й отримав пропозицію стати одним з його директорів. «Дирекція знову влаштовуваного в Харкові театру, – писав він Владимирову, – зробила мені честь, запросивши в співчлени, але – не той час, не той дух». На заваді стали сімейні клопоти. «Сиджу собі, – продовжує Квітка, – зі своїми вдівцями та вдовами й горюю з ними, нікуди не їжджу, хіба що в театр, але не дивитись, а згадувати найприємніші минулі часи, коли ми жили в справжньому розумінні цього слова. Сусіди сміються, а мені сумно, та з тим і повертаюсь до своїх гірких співрозмовників». Хатні обставини були й справді вкрай несприятливі. У його сестри Парасковїї дуже хворіла донька, чоловіка іншої сестри – Єлизавети – весь час перекидали по службі то в Грузію, то в Москву, то в Харків, то в Молдову, то в Санкт-Петербург, і родина ніяк не могла нагріти собі місце, у ще однієї сестри – Марії – щойно помер чоловік, той самий Григорій Зарудний, через якого Квітка передав колись преосвященному Христофору своє прохання про звільнення з Курязького монастиря. А крім того, старший брат Андрій, який перед цим поховав одне за одним четверо дітей, щойно повернувшись