Без козиря (збірник). Петро Панч

Без козиря (збірник) - Петро Панч


Скачать книгу
давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.

      Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:

      – Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак – не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.

      – На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.

      Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.

      – А ти чого зубами торгуєш? – визвірився на нього батько.

      Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово «пси», він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, – Едуард Едуардович.

      Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.

      Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:

      – Чи це ти! А мені видалося, що Клим.

      Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.

      – От ще капловухий! У шахту?

      – Авжеж, не куди!

      – Коногоном?

      Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.

      З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.

      У всіх на язиці вертілася надбавка години.

      – Завтра ніби наказ буде, – сказав Семен Сухий. – І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.

      – Цебто дванадцять годин працювати?

      – А сказяться вони!

      – Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.

      – Не посміють. Хто б їм дозволив!

      Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:

      – Моя чево?

      Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:

      – Красний – товариш мене називав.

      – І моя твоя товалис, – ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.

      З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна


Скачать книгу