Без козиря (збірник). Петро Панч
давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.
Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:
– Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак – не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.
– На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.
Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.
– А ти чого зубами торгуєш? – визвірився на нього батько.
Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово «пси», він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, – Едуард Едуардович.
Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.
Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:
– Чи це ти! А мені видалося, що Клим.
Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.
– От ще капловухий! У шахту?
– Авжеж, не куди!
– Коногоном?
Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.
З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.
У всіх на язиці вертілася надбавка години.
– Завтра ніби наказ буде, – сказав Семен Сухий. – І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.
– Цебто дванадцять годин працювати?
– А сказяться вони!
– Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.
– Не посміють. Хто б їм дозволив!
Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:
– Моя чево?
Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:
– Красний – товариш мене називав.
– І моя твоя товалис, – ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.
З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна