Без козиря (збірник). Петро Панч
їх на кашкет.
– Кажуть, Григорій Петрович утік уночі.
– А ви хіба були іншої думки про нього? Вірою і правдою служив комітетам, на що ж він може тепер розраховувати, крім заслуженої розплати?
– І штейгера Зеленого не видно, і конторника…
– Мабуть, усе ще не вірять, що кінець Радам. Завтра полізуть у шахту як миленькі. Які можуть бути сумніви? Німецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боєм чи без бою брати Калинівку?»
– Справді? І що він відповів? Ігорю Болеславовичу, що ви відповіли німецькому командирові? Хто це запитував, генерал?
– Ну, звичайно, генерал! – відказав інженер Дзіковський, завідувач шахти, обдаровуючи всіх золотою посмішкою. Він був знову тут хазяїн. – А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бітте, гер генерал!
– Хто б наважився з ними битися?
– А Федір Гливкий! – Від сміху інженер Дзіковський аж почервонів.
Хвилюючись од наближення зустрічі, мешканці колонії скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пісочком. Під весняним сонцем блискавками мерехтіли списи, а коні викрешували із бруківки іскри. На головах вершників сиділи круглі зелені каски. Гордій Байда навіть здалеку бачив, якою радістю сяяли обличчя мешканців колонії, і в нього стислося серце.
– Іч, які рідні стали. А на ворога й супостата давно посилали людей?
Роз'їзд зупинився перед конторою. Командира загону поштиво обступили інженери і один поперед одного почали показувати в степ, куди відійшли червоні. Дехто вже без опаски тикав пальцем і на Собачіївку, де купками стояли шахтарі і спідлоба дивилися на непрошених гостей.
– Чого ж ти не радієш? – Байда зняв з плеча чиюсь важку руку й озирнувся. За ним стояв Гнат Убогий з більмом на оці. Вугілля так в'їлося йому в тіло і в одежу, що й сам він був схожий на колючу грудку вугілля. Байда був певний, що Гнат пішов з червоними, і, побачивши його, зрадів, що не сам залишився, але глузливі нотки його роздратували: такого ще не бувало, щоб Убогий, якого він привчав до роботи у вибої, дозволяв собі глузувати з нього. І щоб досадити Гнатові, буркнув, киваючи на сірі френчі:
– Ці наведуть порядок.
– Не те що совдепи.
– Цих ти послухаєш.
«Звідки в нього ця задерикуватість взялася? – здивувався Гордій Байда. – Слова, бувало, не витягнеш з нього».
– А ти що, залишився, може, ораторствувати?
Убогий тільки роздратовано підсмикнув штани. Підійшов Семен Сухий, теж вибійник. У протилежність Убогому, він був білявий, ніби вимитий, ясні очі дивилися завжди лагідно, вуса звисали, як пучки соломи. У Сухого син теж пішов з червоними.
– Розпитують про нашого брата, – сказав він до Гната так, ніби й не було тут Байди. – Ходімо краще з очей.
Шахтарі почали зникати в своїх землянках, і на майдані хутко залишилися тільки цікаві до всього діти та кріпильник Задоя з такими, як сам. З поведінки Гната Убогого й Семена Сухого Байда зрозумів, що вони вже знають, як він вирядив сина. Байда зсутулився, ніби йому поклали на плечі ношу, і собі потяг