Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників. Сборник
дарунки
Служив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.[1]
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
– Куди ти йдеш, молодче?
– Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
– Куди ж ти маєш гадку повернути?
– Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
– Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
– Я – скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець – і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки – усе живе, що є на світі.
– Добре, – говорить лісовий дідусь, – забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
– Тепер говори друге бажання, – знову з'явився дідусь.
– Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», – то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
– Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.
– Забажай і третє, але мудро.
– Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
– Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину – буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
– Чого ви так, жінко, плачете?
– Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.
– Та де ж той млин?
– Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.
– Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.
Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:
– О, буде вечеря!
А молодший чорт сміється:
– Хіба на один зуб.
Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій – усі пішли в танець. Уже з них піт ллється – Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються – грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:
– Пусти нас, що хочеш тобі дамо.
– Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.
– Перестань грати, випустимо.
– Ні, дайте ключі,
Муштрувалися.