Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей. Сборник
таки не признався нізащо.
Хлопець-пастушок і зачарована дівчина
Не в нас і не тепер був собі хлопчик-служка. Не мав ні тата, ні мами, а від маленького пас багацьку худобу. Звався він Петром.
Багач мав ліс, і в тому лісі паслася його худоба.
Одного дня покропив дощик, худоба добре паслася на росі, а пастух Петро сів під деревом, накрився мішком та й заснув-задрімав. Він спить, а до нього підповзла гадина. Маленька ящірка вздріла гадину, забігла пастухові в пазуху й полоскотала. Петро прокинувся, протягнув рукою, вхопив ящірку, кинув у траву й сказав:
– Гей, гадюко! Чого тобі тут треба?!
А вона так витріщила очі – видивилася та й далі біжить до нього. Пастух лише хотів відігнати її від себе, як побачив величезну гадюку, що звилася в колесо й приготувалася кинутись на нього. Він зі страху метнувся вбік і почав котитися, як гарбуз. Може, й утік би, але там був корч. Пастух підкарбулявся під корч, а гадина кинулася на корч, з корча – на шию, обвилася навколо шиї та й каже Петрові:
– Хлопче, не бійся мене. Ти від свого щастя втечеш. А твоє щастя – моє щастя. Ти вже маєш шістнадцять років, досить тобі пастушити. Нині відпущу тебе додому, аби відігнав худобу, а завтра приходь сюди. Побачиш камінь і палицю. Коли на цій палиці буде три квітки, то сядь і сиди; коли буде шість, аби ти одну квітку зірвав і закосичив нею своє серце, а як буде дев'ять – аби-с висмикнув палицю з квітами.
– А хто ти? – питає він.
– Я твоя доля.
– А яка ти доля? Чи не така, як мого покійного тата була перестріла й спитала, коли він хоче бідувати, чи в молодім віці, чи в старім, чи в середнім? Він сказав, що в старім, та судьба й повела старого з торбами по світу, десь умер під плотом – навіть не знаю, де могила його.
– Я тебе від такої долі збережу. Тримай оцей перстень. Сховай його і не показуй ґазді. Перстень – з діамантом, ти міг би ним заплатити за цілий багацький маєток. Завтра прийди з цим перснем сюди.
Гадюка розвилася з шиї, дала перстень і зникла. А він пригнав худобу та й такий сумний по подвір'ю ходить. Ґазда помітив це та й кричить:
– А ти чого засумував?! Що, тебе вже воші доїдають?!
А він каже:
– Я хворий.
– Що тобі сталося?
– Все мене болить. Йду лягати до стодоли на сіно.
– Коли ти хворий, – каже багач, – то йди собі геть. Я хворого на подвір'ї не хочу.
Переночував Петро, а вранці каже:
– Ну, але я у вас літо перелітував, а далі – осінь, зима?
– Та й що, жебраку?! Дасть тобі жінка паляницю, а я дам кілька крейцерів на дорогу та й іди собі з богом.
А багачева жінка вчула та й говорить:
– Йой, чоловіче, та дай йому в щось загорнутися. Як так хлопця відправляєш? Він у нас за одіж служив.
– Він у мене року не добув!
Кинув багач кілька крейцерів, і ті зі стола порозскакувалися по долівці. А багачка дала хлібину, якогось сала, сиру в торбу та й заплакала – шкода, що такого робітника втрачає.
– Плачте, плачте за мною, – каже Петро, – бо я у вас не раз плакав. Та й бувайте здорові, та й зоставайтеся в гаразді, аби вам