Мартін Іден. Джек Лондон
трамваєм поїду додому.
Він закурив і, побажавши полісменові на добраніч, пішов далі.
– Ото штука! – стиха мовив юнак сам до себе. – Цей йолоп подумав, що я п'яний, – міркував він далі посміхаючись. – Та й справді п'яний, хоч ніколи не думав, що можна сп'яніти від жіночого обличчя.
На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. У вагоні було повно молодиків, що співали пісень і здіймали страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й Рут, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею, бачили її щодня, коли хотіли. Він дивувався, що вони цього не хотіли, бо ж от десь собі розважалися замість того, щоб бути біля неї, утворивши коло шанобливих прихильників, розмовляти з нею. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій, базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до Неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Навіщо людині мозок? – палко спитав він себе. Те, що зробили вони, може зробити й він. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знання, тільки іншого. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? В пам'яті зринуло його минуле, де на кожному кроці небезпека, відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося пережити. В усякому разі, та наука пішла йому на користь. Колись і їм доведеться узнати справжнє життя і скуштувати всього того, що він уже скуштував. От і добре. А він тим часом пізнаватиме іншу сторону життя з книжок.
Коли трамвай минав рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін угледів знайомий двоповерховий будинок, на якому красувалася пишна вивіска: «Бакалійна крамниця Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона промовляла йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібною підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден знав його добре. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, Мартін спіткнувся об візок-іграшку, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць, – і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! – подумав він. – Жаліє кілька центів на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови».
Намацавши клямку, він увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши своє худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього