Пригоди бравого вояка Швейка. Ярослав Гашек
пам’ятником фельдмаршалу Радецькому[76] Швейк гукнув до юрби, що їх супроводила:
– На Бєлград! На Бєлград!
А маршал Радецький замріяно дивився зі свого п’єдесталу, як бравий вояк Швейк шкутильгає на старих милицях з рекрутським букетиком на піджаці, дослуховуючись, як якийсь поважний пан пояснює юрбі, що це ведуть дезертира.
Глава VIII
Швейк-симулянт
У цю велику добу військові лікарі аж із шкіри пнулись, аби вигнати з симулянтів злий дух саботажу й знову повернути їх у лоно армії.
Було впроваджено цілу низку тортур для симулянтів і підозрюваних у симуляції. До таких належали: туберкульозні, ревматики, хворі на грижу, нирки, тиф, цукрову хворобу, запалення легенів і на інші недуги. Катування симулянтів провадилось за певною системою, а ступені катувань були такі:
1) Сувора дієта: вранці й увечері протягом трьох днів однісінька склянка чаю, причому всім без винятку, незалежно від того, на яку хворобу нарікають, давати аспірин як потогінне.
2) Аби ніхто не думав, що військова служба – мед, давати всім у великих дозах хінін у порошках. Це називалося – «лизати хінін».
3) Промивання шлунка двічі на день літром теплої води.
4) Клізма з мильної води з гліцерином.
5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.
Траплялися хоробрі, що, перетерпівши всі п’ять ступенів тортур, дозволяли відвезти себе в простій домовині на кладовище. Були, проте, й малодушні, коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові й нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном попрямувати в окопи.
Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак якраз між тих малодушних симулянтів.
– Я вже більше не витримаю, – сказав його сусід по ліжку, якого тільки-но привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.
– Завтра поїду в полк, – розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий як пень.
На ліжку біля дверей умирав якийсь сухотник, загорнений у мокре холодне простирадло.
– Це вже третій на цьому тижні, – зауважив сусід з правого боку. – А ти на що хворий?
– У мене ревматизм, – відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть сухотник, який «симулював» туберкульоз.
– З ревматизмом сюди не пхайся, – повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга. – Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. У мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить. Був тут один глухонімий, чотирнадцять днів його щопівгодини обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, щодня ставили клізму й промивали шлунок. Вже навіть усі санітари гадали, що він переміг і повернеться додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи – й тоді глухонімий не витримав. «Не можу, – каже, – довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух».
Усі хворі умовляли його не занапащати себе, але він наполягав на своєму, мовляв, він уже чує і розмовляє, як усі решта. Так уранці й заявив про це під час лікарського обходу.
– Він
…перед пам’ятником фельдмаршалу Pадецькому. – Ян Йозеф Вацлав Антон Pадецький з Радчі (1766—1858) – австрійський полководець, чех за походженням. Начальник штабу австр. (1809—1813) та армії союзників (1813–14). Був автором генерального плану «битви народів» при Лейпцігу (1813), де було розбито армію Наполеона. Командував австр. армією в півн. Італії (1834—1857). Брав участь у придушенні революції в Італії (1848—49). Підтримував розробки ракетної зброї. І. Штраус-батько присвятив йому «Марш Радецького». Пам’ятник у Празі, про який йдеться, було демонтовано в 1918 р.