Жак-фаталіст (збірник). Дені Дідро

      – Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

      – Чому не маєте?

      – Відібрали в мене.

      – їсти вам дають?

      – Я прошу, щоб давали.

      – Виходить, не дають?

      Я мовчала, він додав:

      – Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

      – Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.

      – Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.

      – Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.

      – І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.

      – Цього я тільки й прошу.

      – Може, ви скаржитесь на когось?

      – Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

      – Ідіть.

      – Куди мушу йти, панотче?

      – До своєї келії.

      Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.

      – Що таке? – спитав він.

      – Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.

      Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: «Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!» Неймовірна річ, скажете ви всі. Погоджуюсь, але це – правда, і хай небо, яким свідчуся, судить мене з усією суворістю і віддасть на вічні муки, коли я дозволила наклепові хоч краєчком своєї тіні затьмарити де-небудь мої рядки! Хоч і глибоко пізнала я, яким сильним збудником стає настоятельчина ненависть для природної зіпсутості, надто ж коли зіпсутість ця може своїми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомність не заглушила в мені справедливості. Що більше я міркую, то більше переконуюсь, що такого, як мені трапилось, не траплялось і, мабуть, не трапиться ніколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший і останній) угодно було провидінню, чиї путі невідомі нам, зібрати над однією безталанною всю силу жорстокості, що розподіляється за його незбагненними веліннями на безконечну многість нещасних, які перед нею були і по ній будуть у монастирі. Я страждала, дуже страждала, але доля моїх мучительок здається і завжди здавалась мені гіднішою жалю, ніж моя власна. Волію і волітиму краще вмерти, ніж помінятися з ними роллю. Мої муки кінчаться, сподіваюсь цього від ваших доброт; а спогад, сором і гризота злочину лишаться їм довіку. Вони вже винуватять себе, не сумнівайтесь; вони винуватитимуть себе все своє життя, і жах зійде разом з ними в домовину.

      Проте, пане маркіз, теперішнє моє становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жінка, духом слаба, як і всі в моїй статі. Бог може покинути мене. Я не почуваю ні сили, ні відваги терпіти далі те, що перетерпіла. Бійтеся, пане маркіз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очі тоді виплачете за моєю долею, хоч і сточить вас гризота, я не вийду вже з безодні, в яку впаду, – вона навіки замкнеться над зневіреною.