Консуело. Жорж Санд
така сувора, що мало хто з них може передати всю її красу…
– Вони не можуть передати цієї краси, тому що не відчувають її самі, – зі смутком мовив професор. – Свіжих, звучних, сильних голосів, слава Богу, нам не бракує, а от щодо музичних натур – на жаль, вони такі рідкісні, такі недосконалі…
– Ну, у всякому разі, одна у вас є, і до того ж надзвичайно обдарована, – заперечив граф. – Чудовий голос! Скільки почуття, яке вміння! Так назвіть же мені її нарешті!
– Але ж правда, вона зробила вам приємність? – запитав професор, уникаючи відповіді.
– Вона зворушила мене, довела до сліз… І за допомогою таких простих засобів, так натурально, що спочатку я навіть не міг зрозуміти, в чому річ. Але потім, о мій дорогий учителю, я згадав усе те, що ви так часто повторювали, викладаючи мені ваше божественне мистецтво, і вперше осягнув, наскільки ви мали рацію.
– А що ж таке я вам говорив? – тріумфально запитав маестро.
– Ви говорили мені, що велике, істинне і прекрасне в мистецтві – це простота, – відповів граф.
– Я вам згадував також про блиск, вишуканість і витонченість та говорив, що нерідко доводиться аплодувати цим якостям і захоплюватися ними.
– Звичайно. Одначе ви додавали, що ці другорядні якості відокремлює від істинної геніальності ціла прірва. Отож, дорогий учителю, ваша співачка – одна по той бік прірви, а всі інші – по цей!
– Це вірно й до того ж добре сказано, – потираючи від задоволення руки, зауважив професор.
– Ну, а її ім'я? – наполягав граф.
– Чиє ім'я? – лукаво перепитав професор.
– Ах, боже мій! Та ім'я сирени, або, вірніше, архангела, якого я щойно слухав.
– А для чого вам це ім'я, графе? – суворо заперечив Порпора.
– Скажіть, пане професоре, чому ви хочете зробити з нього таємницю?
– Я вам поясню причину, якщо ви попередньо відкриєте мені, чому ви так наполегливо домагаєтеся почути це ім'я.
– Хіба не природним є непереборне бажання довідатися, побачити й назвати те, чим захоплюєшся?
– Так дозвольте ж мені викрити вас, шановний графе, – це не єдина ваша підстава: ви великий аматор і знавець музики, це я знаю, але до того ж ви ще й власник театру Сан-Самуеле[19]. Не стільки заради вигоди, скільки заради слави ви залучаєте до себе кращі таланти й кращі голоси Італії. Ви прекрасно знаєте, що ми добре вчимо, що в нас серйозно поставлена справа й що з нашої школи виходять великі артистки. Ви вже викрали в нас Кориллу, а оскільки не сьогодні-завтра у вас її у свою чергу може переманити який-небудь інший театр, то ви й бродите навколо нашої школи, щоб виглядіти, чи не підготували ми для вас нової Корилли… От де істина, пане графе. Зізнайтеся, що я сказав правду.
– Ну, а якби й так, дорогий маестро, – заперечив граф усміхаючись, – яке зло вбачаєте ви в цьому?
– А таке зло, пане графе, що ви розбещуєте, ви губите ці бідні створіння.
– Одначе що ви хочете цим сказати, лютий професоре?