Лісова пісня. Леся Українка
не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалi сидить».
Р у с а л к а
(з жахом)
Нi, любий тату, я буду слухатись!
В о д я н и к
То йди на дно.
Р у с а л к а
(поволi опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна з рибалкою?
В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi.
Р у с а л к а
Але ж вiн вродливий!
В о д я н и к
Ти знов своєї?!
Р у с а л к а
Нi, нi, нi! Я йду!
(Поринає).
В о д я н и к
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припiкає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собi).
ДIЯ I
Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.
З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.
Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку.
Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Л у к а ш
Та я хотiв собi сопiлку втяти, – хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопiлок до лиха маєш!
Л у к а ш
Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова та липова, – ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, – та лепсько грає!
Л е в
Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидiти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi.
Посiєм коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, – та й не приступиться нiяка сила…
Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.
Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.
Р у с а л к а
(випливає на берег i кричить)
Дiдусю!