Панас Мирний. Леонід Ушкалов
суспільства. Це – повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», яка робить її невразливою. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життєвих поразок і катастроф. А на практиці «золота мірнота» часто означала те, що передають українські приказки: «Покірне телятко дві матки ссе» або «Тихше їдь, дальше будеш». В оповіданні «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'єру й зуміє добре ладнати з будь-яким начальством, така життєва мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Ті герої Мирного, що їх можна трактувати як його alter ego[2], і своїми роздумами, і своїми вчинками заперечують її. Вони – бунтарі. Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше – містерія «Спокуса», де письменник пробує трактувати бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про гріхопадіння Мирний розробляє ту саму проблематику, що знайде перегодом свій класичний вираз в «абсурдній людині» Альбера Камю, найвиразніше втіленій французьким екзистенціалістом у сюжеті старогрецького міфа про Сізіфа.
Малий Панас відзначався тихою, миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». Таким самим запам'ятала його й Олена Пчілка вже на ту пору, як їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас… пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві… держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свідомий того, що має вдачу скоріше «пасивну», ніж «бойову». Відтак замкнутість на собі, відлюдькуватість деяких героїв-дітей у творах Мирного, найперше Чіпки, можна сміливо трактувати як автобіографічну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрі багато років добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорій Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагідна, скромна, тиха, добра». Він мав неабияку схильність до самотнього життя, а примітною рисою його творчості став, за словами Єфремова, «літературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас і дуже енергійно підкреслював
Друге я