Quo vadis. Генрик Сенкевич
людей він збере, а то й дві. І він одіб'є свою володарку, а вивести з міста теж зуміє й далі піти зуміє. Вони підуть разом хоч на край світу, хоч туди, звідки обоє вони родом, де ніхто й не чув про Рим.
Тут погляд його упнувся у простір, мовби він намагався розгледіти щось зникле, страшенно далеке.
– У бір? – пробурмотів він. – Гей, який бір, який там бір!
Іще мить, і він повернувся в дійсність.
Так, зараз він піде до єпископа, а ввечері, вже з якоюсь сотнею друзів, буде чатувати на ноші. Й нехай Лігію супроводжують не просто раби, а самі преторіанці! Він нікому не радить потрапити під його кулак, навіть у залізних обладунках. Хіба залізо таке вже міцне! Якщо по залізу торохнути добряче, так голова під ним не вціліє.
Та Лігія з глибокою і разом з тим дитячою поважністю піднесла вказівний палець.
– Урсе! «Не убий!» – мовила вона.
Лігієць закинув за голову величезну, схожу на дубець руку й заходився скребти собі потилицю з вельми заклопотаним виглядом. Адже він мусить відбити її, царівну, свою зіроньку. Вона сама сказала, що тепер його черга діяти. Звичайно, він старатиметься. Та якщо трапиться щось усупереч його волі? Адже він мусить її відбити! Та якщо вже щось трапиться, він так буде каятися, що розп'ятий агнець змилується над ним, горопашним. Він не хотів би агнця скривдити, та що вдієш, коли рука в нього така важка.
І глибоке хвилювання відбилося на його обличчі. Намагаючись приховати його, Урс уклонився зі словами:
– Ну що ж, піду до святого єпископа.
Акта, обнявши Лігію, розплакалась…
Вона ще раз відчула, що є такий світ, де навіть страждання дає більше щастя, ніж усі втіхи та насолоди в палаці імператора; іще раз прочинилися перед нею двері до світла, одначе вона усвідомлювала, що недостойна в ці двері ввійти.
Розділ IX
Лігії було жаль Помпонію Грецину, котру вона щиросердо любила, жаль усю родину Плавтіїв, та відчай минув. Її навіть дещо втішала думка про те, що ось вона, заради істини, жертвує багатством, вигодами та обирає незнайоме їй, бурлацьке життя. Можливо, тут була й частка дитячої допитливості – яким же буде це життя в далеких краях, серед варварів і диких звірів, – але, звичайно, куди більше було глибокої, самовідданої віри, що вона чинить так, як велить божественний учитель, і що віднині він сам опікуватиметься нею, як слухняним, люблячим дитям. А коли так, що поганого може з нею скоїтися? Якщо судились їй страждання – вона перетерпить їх в ім'я його. Якщо судилася раптова смерть – її забере до себе він, і коли-небудь, коли помре Помпонія, вони будуть разом усю вічність. Багато разів, іще в домі Авла, її дитячу голівку мучило питання – чому вона, християнка, нічого не може зробити для розп'ятого, про котрого з таким розчуленням говорив Урс? Але тепер ця мить настала. Лігія була майже щаслива й почала розповідати про своє щастя Акті, але та не могла її зрозуміти. Покинути все, покинути дім, багатство, місто, сади, храми, портики, все прекрасне в житті, покинути сонячний край і близьких