Quo vadis. Генрик Сенкевич
І ти ж винен у її смерті! За твоєю порадою ввійшов у ці стіни злий дух, який одним поглядом виссав життя з її грудей… Горе мені! Й волів би, щоб очі мої не дивилися на світло Геліоса… Горе мені! Eheu! Eheu!..
І, підвищуючи щоразу голос, перейшов на розпачливий крик, але Петроній у ту ж мить, вирішивши поставити все на один кидок гральної кості, простягнув руку, зірвав швидко шовкову хустку, що її Нерон завше носив на шиї, й поклав йому її на вуста.
– Володарю! – виголосив урочисто. – Спали Рим і світ зі страждання, але збережи нам свій голос!
Сторопіли присутні, сторопів на мить і сам Нерон, лише Петроній лишився незворушним. Він знав надто добре, що робить. Адже пам'ятав, що Терпносу й Діодору просто було дано наказ прикривати рот імператору, коли, підвищуючи понадміру голос, той наражав його на ризик.
– Імператоре, – мовив далі з тією самою врочистістю та смутком, – зазнали ми втрати незмірної, хай нам хоч цей скарб лишиться на розраду!
Обличчя Нерона затремтіло, і за хвилину з очей пустилися в нього сльози; раптом поклав долоні на плечі Петронія і, припавши головою до його грудей, почав, схлипуючи, повторювати:
– Лише ти з усіх про те подумав, лише ти, Петронію! Лише ти!
Тигеллін пожовтів од заздрості. Петроній же мовив:
– Їдь до Анція! Там вона з'явилася на світ, там зійшла на тебе радість, там зійде розрада. Хай морське повітря освіжить твоє божественне горло; хай груди твої вдихнуть солону вологу. Ми, вірні твої піддані, підемо всюди за тобою, і коли твій біль будемо гоїти дружбою, ти втішиш нас піснею.
– Так! – одказав жалібно Нерон. – Я напишу гімн на її честь і створю до нього музику.
– А потім пошукаєш теплого сонця в Байях.
– А потім забуття в Греції.
– На батьківщині поезії й пісні!
І кам'яний, похмурий настрій розвіювався поступово, як розвіюються хмари, що закривали сонце, а натомість почалася розмова, ніби сповнена ще смутку, але й сповнена намірів на майбутнє, стосовно подорожі, артистичних виступів, і навіть урочистостей, яких вимагало оголошене прибуття Тиридата, царя Вірменії. Тигеллін спробував, щоправда, ще згадати про чари, та Петроній, упевнений уже у виграші, просто прийняв виклик.
– Тигелліне, – сказав, – чи гадаєш, що чари можуть шкодити богам?
– Сам імператор про них говорив, – відповів придворний.
– Страждання говорило, не імператор, але ти що про це думаєш?
– Боги занадто могутні, щоби могли підпадати під зурочення.
– Чи будеш же не визнавати божественності імператора та його родини?
– Peraktum est![185] – муркнув, стоячи поряд, Епрій Марцелл[186], повторюючи окрик народу, коли гладіатор на арені ураженим був одразу так, що добивати не було потреби.
Тигеллін придушив у собі гнів. Між ним і Петронієм здавна існувало суперництво щодо Нерона, – і Тигеллін мав ту перевагу, що Нерон менше або, скоріше, зовсім його не соромився, –
Готовий!