Фауст. Иоганн Гете

      З високого всього,

      З того, що в ньому не тямлять нічого;

      Осміюють вони прекрасне все;

      І ти туди ж, за ними, псе!

      Та лихо мені! Я знову нудьгую,

      В душі задоволення більше не чую…

      Чом так швидко криниця висихає,

      А мене знов спрага змагає?

      Не раз таке було зі мною…

      Та з цим ще можна позмагатись:

      Нам треба вірою пройнятись,

      Премудрістю понадземною,

      Нам тільки Відкриття з'ясує світ.

      Відкрию Новий Заповіт,

      Відкрию текст прадавній знову,

      Заглиблю в нього пильний зір

      І цей священний первотвір

      Перекладу на милу рідну мову.

      (Розгортає книгу і лаштується перекладати).

      Написано: «Було в почині Слово!»[24]

      А може, переклав я зразу помилково?

      Зависоко так слово цінувать!

      Інакше треба зміркувать,

      Так внутрішнє чуття мені говорить.

      Написано: «Була в почині Мисль!»

      Цей перший вірш як слід осмисль,

      Бо ще перо біди тобі натворить.

      Хіба ж то мисль і світ і нас створила?

      А може, так: «Була в почині Сила!»

      Пишу – і сумнів душу огорнув:

      Я, мабуть, знову суті не збагнув…

      Та світ свінув – не зрадила надія,

      І я пишу: «Була в почині Дія!»

      Коли ти хочеш тут сидіти,

      Пуделю, то годі вити

      І скавуліти!

      Мені в роботі заважаєш,

      Господаря так зневажаєш!

      Хоч мені з кімнати

      Прийдеться тікати,

      Хоч гостю покажу поріг:

      Біжи туди, звідкіль прибіг!

      Та що це? Що я бачу?

      Чи я притомність трачу?

      Чи це не сон, чи не мара?

      Собаку щось мов розпира —

      Росте, росте, як та гора,

      Втрачає подобу собачу!

      Так ось кого я пригостив!

      Немов страшенний бегемот,

      Він блимнув оком, роззявив рот.

      Ну що ж! Бог милостив!

      Пекельне кодло розженем

      Ми Соломоновим ключем!