Грозовий Перевал. Эмили Бронте
яти. Ти, безіменний митець, маєш лише слухняно працювати за велінням сили, якої не владний позбутися, до якої не можеш озватися; вона не зглянеться на твої молитви, не підкориться твоїм наказам…»
Видатна англійська письменниця XIX століття Шарлотта Бронте першою дала високу оцінку роману своєї молодшої сестри Емілі і показала його значущість. Вона також добре зрозуміла, чому твір, в якому, за її словами, «вчувається «жах великого Мороку», а «його грозову, наелектризовану атмосферу освітлюють лише спалахи блискавки», неоднозначно, щоб не сказати негативно, сприймається критикою. Багатьох читачів цей твір відлякував. Проте, варто пам'ятати, що сучасники не завжди є найкращими суддями. ПІ. Бронте теж не змогла до кінця ані осягнути несамовитої сили духу, вкладеної у цей твір, ані прийняти його моральну концепцію. «Емілі не усвідомлювала, що зробила», – написала вона. Потрібні були десятиліття, а з ними зміна загальнокультурного клімату, естетичних цінностей, щоб ставлення до одного-єдиного роману Емілі Бронте докорінно змінилося.
Разючу відмінність «Грозового Перевалу» від канонів вікторіанської прози першими помітили прерафаеліти і назвали Емілі Бронте «зоряним романтиком». «Ніколи ще роман не здіймав такої грози», – захоплювався А. Сіменс. «Його дія відбувається в Пеклі, тільки… люди і місцевість там мають англійські прізвища і назви», – писав Д.-Г. Россетті. В есе 1916 року «Джейн Ейр» і «Грозовий Перевал» Вірджинія Вулф пояснила цю відмінність: «Емілі Бронте ніби відкидає все, що ми знаємо про людей, а потім порожні до прозорості контури наповнює таким могутнім подихом життя, що її персонажі стають правдоподібнішими за життя… вона має рідкісний дар. Вона вивільняє життя з-під влади фактів, двома-трьома штрихами надає персонажеві душу, натхненність, – і вже немає потреби в тілі…».[1] Прикметно, що у творі своєї попередниці письменниця знаходить риси, які у подальшому визначатимуть особливості модерністського письма.
Беззаперечно, упродовж XX століття мала місце позитивна динаміка сприйняття «Грозового Перевалу». «Маніфестом англійського генія», «страшним, несамовитим криком людського страждання, яке ще ніколи не виходило з людського єства» назвав роман Р. Фокс. Ф. Р. Лівіс вказував на неповторність обдарування письменниці і залічував її до великої традиції англійського роману. С. Моем називав твір Е. Бронте серед десяти найкращих романів світової літератури, а У. Аллен визнав його найвидатнішим романом, написаним англійською мовою.
І все ж літературно-критична рецепція твору була не завжди схвальною і однозначною. Згадаймо хоча б те, що в академічних курсах Кембриджського університету 20–30 pp. XX століття до першого ряду англійської літератури не відносили більшість романістів вікторіанської доби. Террі Іглтон, один із провідних сучасних літературознавців Британії, вказує, що в той період англійська література включала «дві з половиною жінки, розглядаючи Емілі Бронте як маргінальний випадок».[2] Це означає, що вагома частина британської словесності – творчість Мері Шеллі, Джейн Остен, Елізабет Гаскел, Шарлотти, Емілі, Анни Бронте та Джордж Еліот була віднесена на узбіччя літературного процесу XIX століття.
Абсолютно очевидно, що така ситуація не відповідала ані всьому літературно-критичному дискурсу тих десятиліть, ані літературним реаліям XIX століття. Адже розвиток літературознавчих напрямів і шкіл не в останню чергу залежить від того, як вони розуміють традицію і як інтерпретують літературну спадщину минулого. Без перебільшення можна визнати, що у XX столітті «Грозовий Перевал» правив за свого роду «критичне дзеркало» для представників «нової критики», психоаналізу, структуралізму, деконструктивізму тощо. Унікальність цієї книжки, що виявилась і в драматичних колізіях сюжету, і в особливостях оповідної побудови, і в інтерпретації теми кохання, а також у неусвідомленому виклику умовностям романного канону, зробила її цікавою практично для всіх критичних шкіл минулого століття.
Але найбільш активно механізми замовчування жіночого письма намагалися пояснити вчені, що належать до феміністичного літературознавства. Аналізуючи відмінність творів, написаних жінками, від канонізованого чоловічого письма, обстоюючи ідею плюральності, феміністична критика зробила спробу обґрунтувати іншу, відмінну від узвичаєної, перспективу історії літератури. З погляду Елейн Шовалтер, «концепція періодизації літератури базується на чоловічому письмі, жіноче письмо насильно асимілювали; ми обговорюємо добу Відродження, яка не була відродженням для жінок, чи говоримо про романтичний період, в якому жінки відігравали незначну роль, або модернізм, з яким жінки конфліктують…».[3] Зважаючи на ревізіоністський за духом і тому полемічний у своїй основі характер такого погляду на літературу, треба визнати, що і він має право на існування і визнання. Тим більше, що фемінний ракурс дає змогу пояснити розходження творів письменниць-жінок із мейнстрімом художньої літератури. В англійській літературі достатньо таких прикладів, і, передусім, роман «Грозовий Перевал», що суттєво відрізняється від усіх інших вікторіанських романів.
Емілі