Фрея із Семи Островів. Джозеф Конрад

      «Так ось як ти розважаєш своїх гостей, – ти…», – думав він, до такої міри обурений, що навіть не міг знайти досить принизливого епітета.

      Фрея ворухнулась і відкинула голову.

      – Хтось увійшов, – шепнула вона.

      Джаспер, притискав її до своїх грудей і дивився вниз на її обличчя. Він спокійно відповів:

      – Твій батько.

      Фрея спробувала звільнитися, але в неї рішуче забракло духу відштовхнути його.

      – Мені здається, це Хімскірк, – шепнула вона йому.

      Він, у тихому захваті занурюючись у її очі, почувши його ім’я, слабо посміхнувся.

      – Цей осел завжди скидає мої буї в гирлі річки, – прошепотів він.

      Ні з якого іншого боку він Хімскірком не цікавився; але Фрея ставила собі запитання, чи бачив їх лейтенант…

      – Пусти мене, дитя, – зажадала вона пошепки – її тон не допускав заперечень.

      Джаспер негайно підкорився і, відступивши назад, став споглядати її обличчя під іншим кутом.

      – Я повинна піти подивитися, – стурбовано сказала вона собі.

      Вона поспішно наказала йому почекати хвилинку після того, як вона піде, а потім прослизнути на задню веранду й там спокійно покурити, перш ніж знову з’явитися на очі.

      – Не залишайся пізно сьогодні ввечері, – була її остання порада перед тим, як піти.