У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич

      «Я – не героїня… Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували…

      Прийшла війна… А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стріляти навчилася – з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів… Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках – і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс – наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни… Я тепер уже не їжджу в ліс…

      Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – ні. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Місто взяли німці, і я дізналася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї… Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: «Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні». До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня… Що ви!

      Маму застрелили… Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється – ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині… Не можна сміятися, не можна співати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка… До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зі мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок…

      У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала… Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла». Ой, що ви! Я – без мами… Без тата…

      Пішла